Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Через декілька вулиць від хатинки Федорівни великий красивий дім стояв, покинутий своїми власниками ще з початку війни. Галявина цього маєтку була немов з фільмів: ставок, вода в якому вже стала зеленого кольору, та футбольний газон трохи збоку від нього, що давно вже не підстригали. Все це навіювало думку про те, що власники були дуже забезпеченими людьми. Навіть Ліра, коли потрапила сюди вперше, не стримала свого здивування. Тепер, декілька разів на тиждень хлопці збиралися тут і грали у футбол. Інколи до них приєднувалася і Мірова, а інколи Тімур, за умови зробленого домашнього завдання. Сьогодні була саме така компанія. Наст грав за Рудого і Цвіркуна, а проти них були Сава, Захар і Ліра з Тімурчиком. Наст і Ліра захищали ворота своїх команд. У якості воріт слугували тоненькі дерева, що росли на галявині. Рослини явно не планувалися за для такої цілі, тому що їх розташування робило поле не прямокутним, а паралелеграмним.

Наст вкинув на Рудого, і невеликий хлопець, перекинувши м’яч через голову Тімурчика, неначе і не помітивши його, побіг до воріт Ліри. Малий, немов повалений воїн, впав на м’яку траву. Даня набирав крейсерську швидкість, через кожні кілька метрів роблячи оманливі рухи корпусом. Щоб досягти воріт, йому залишалося ще обійти кремезного Захара, і Рудий, прокинувши повз нього м’яч, кинувся бігти. Дужий хлопець, розуміючи, що не наздоганяє друга, стрибнув у підкат і відсік пронирливого Рудого. Той стрімголов полетів на м’який газон, а м’яч, тим часом, відлетів до Ліри, яка своєю тоненькою ногою вдарила круглого бозна-куди. Її нога, неначе желе, була зовсім не зафіксована, здавалось, гумовий м’ячик більш щільний, ніж стопа дівчини. Наст посміхнувся, побачивши, як Ліра намагається активно приймати участь у грі. М’яч відлетів до малого Тімура, який саме вирішив встати з м’якенької травички.

– «О!» – вигукнув він і побіг у бік, де зовсім не було ніяких воріт, буцаючи м’яча маленькою ніжкою собі на хід.

Цвіркун, який загорявся як сірник від тих подій, що сталися момент тому із Захаром і Рудим, кинувся відібрати м’яча у малого. За два кроки наздогнавши Тімурчика, він забрав м’яча, як раз коли той намагався його буцнути. Хлопчик впав, втративши координацію, коли вдарив по повітрю.

– О-ОУ! – заволав Сава. – Що ти робиш!? – почав він волати на Дениса, який зіграв абсолютно чисто.

Цвіркун зупинився і розвів руки у сторони, знизуючи плечима, мовляв, «а що я зробив?». Захар тим часом підбіг до Тімурчика, що в принципі навіть радів тому, що впав, це, здавалося, було його улюблене заняття на футболі, і прошепотів йому якісь слова на вушко.

– А‑а-ай, моя нога! – зігнув ногу в коліні бешкетник, симулюючи.

– Ну і нащо так грати жорстко з дитиною?! – підігрував Захар, узявши ніжку малого, та почав натискати на неї, немов при судомах.

– Та я взагалі його не торкався! – розуміючи прикол, з посмішкою відповідав Цвіркун, але команду супротивника було вже не спинити.

– Це фол! Стовідсотковий. І скажи «дякую», що не видалення, ти ледь не відірвав ногу малому! – стримуючи посмішку, узяв Сава м’яча у руки та почав встановлювати його для удару.

Наст виставив стіночку з однієї людини – Цвіркуна, який «завинився», а Рудий перекрив вільного гравця – Захара. Тімурчика, на свій страх та ризик, хлопці вирішили залишити без прикриття. Все одно Наст знав, що Сава зробив цей концерт навмисно – заради того, щоб виконати те, що він вміє краще за все. Найліпший друг стояв у спітнілій футболці і оцінював ситуацію. На його чолі було декілька приліплених травинок. Філіпенко видихнув і зробив кілька кроків назад для розбігу.

– Давай, Сава, забий йому! – підтримувала його Ліра.

Наст посміхався, зіщулившись на умовній стрічці воріт, в очікуванні прямого удару. Його думки наповнилися спогадами про минуле.

* Одеса 2017 рік

– Рудому дай! Рудий сам! – волав Юрійович Цвіркуну.

Тепла липнева Одеса зустріла команду ФК Львів гарячим сонцем і запахом солоного моря. Команда львівського інтернату приїхала сюди на турнір, де на футбольних полях вже не так привітно їх зустрів суперник.

– Оп! Оп! І‑і! – коментував на кромці поля всі дії Олександр Юрійович, кожного разу знімаючи і одягаючи кепку, на якій виднілися сірі плями від крапель солоного поту, що стікав з голови нервуючого тренера. – ОУУУ! – Рудий впав після красивого обіграшу, але рефері розвів руками. Наст розумів, що суддя зробив помилку не тільки в ігровому плані. – АХ ТИ Ж КУПЛЕНИЙ МАТРАЦ! СКІЛЬКИ-И?! ҐА-А?! – волав Юрійович на всю Одесу, тремтячою рукою показуючи жест шелестіння купюрами.

«ВЩЩЩЩ», – пролунав суддівський свисток. Рефері зупинив гру і на худих ніжках побіг через усе поле до тренера ФК Львів.

– Єщьо раз ви покінєтє зону і продолжітє подобниє висказіванія – мнє прійдьотся вас удаліть! – заявив дуже худий суддя молодого віку.

– Добре-добре! – підняв руки Юрійович, неначе заспокоївшись.

«ВЩЩЩ», – пролунав свисток знов і гра продовжилась.

– Цуцик, бль, «тьху», – плюнув роздратовано тренер на поле, знов зняв та одягнув кепку.

Наст із Савою були, як завжди, на заміні. Хлопці сиділи на лаві для запасних і, доки Сава роздивлявся одеських дівчат, що зібралися на трибунах, Наст вже майже півгодини дивився в одну точку.

– А ось та?! Я в шоці… всі як на підбір! – не міг намилуватись красою одеситок Сава. – А ось та блондинка, Насте, подивись на її… Насте?! – потряс друга за плече тринадцятирічний Сава Філіпенко, з ластовинням під очима, яке в таку сонячну погоду було виражене більш ніж завжди.

– Тшшш, – прошипів Наст. – Не відволікай!

– Від чого?!

– Оно… бачиш? – кивнув Яковенко, не відриваючи погляду від білої пташки з сірими крилами та жовтим дзьобом.

– Кого? Куди ти угору дивишся, я не розумію? – відволікся від дівчат Сава і почав теж видивлятись щось в тому ж напрямі, що і Наст.

– Пташку, білу, – пернате створіння дійсно вже півгодини сиділо на високому огородженні стадіону, наче спостерігаючи за грою.