В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Ставите крапку в найцікавішому місці. І мучся кілька днів. Так нечесно.

– Маркетологія.

– А це ж що таке?

– «Мистецтво вивчення смаків покупців і просування товару».

– А-а-а… Ясно… Але ж ви знайдете цього нелюда? Вовкулаку тоді вирахували. І цього… На міліцію надії ж – кіт наплакав.

– Спробуємо. Але ж це не так просто.

– Туди, де просто, вас не посилають.

Марченко з Богданом перезирнулися: бабуся – і справді аналітик!

– Краще б посилали, – почав жартувати професор. – Погуляв, фейсом поторгував – одержуй зарплату. А тут – носом рити доводиться.

– Така ваша доля, – важко видихнула жіночка. – Треба ж комусь лад наводити у світі. А без вас він завалиться. Не хочеться, – зморщила ніс і покрутила головою.

– А ви тут давно працюєте? – узявся сусанінствувати в розмові донкор. – Я так розумію, ви тутешня?

– Ага. Вчителька. Молодші класи. На пенсії. Зятів товариш подзвонив. Так і так, каже, потрібна чесна й порядна людина сюди. Я й пішла. Тепер ось. Сиджу. Наче у шпаківні. Вони ж із собою не возять. Наймають за дві гривні. А мені й добре. При роботі. Згадала, як воно. Коли ти потрібна.

– Давно вони тут? – серйозно запитав Богдан.

– Не знаю. Я тут – з позавчора. День працюєш – увечері одержуєш. Мене влаштовує. Дома б сиділа, серіали дивилася. А так – копійка в хазяйство. І слава Богу. Внучці на морозиво.

– І як? – запитав Марченко. – Люди йдуть?

– А чого ж? Цирк – завжди свято. Завжди весело. А в нас тут які веселощі? Чарку махнув – та очі в ящик. А тут – тваринки, акробати, жонглер, той… ножі кидає… метальник ножів, о! Я аж очі заплющувала, коли він у того хлопця, асистента, жбурляв. Сиджу, а серце мало не в п’ятах. Мене ж по блату впустили. Бо так би й не пішла. За гроші.

– То як нам із начальством поговорити? – натиснув Марченко. – Редакційне завдання в нас. На останню сторінку. Там же ніякого криміналу. Кожного разу щось веселеньке. От і треба про цирк.

– Та я ж нікого не знаю. Тільки Беллу. Вона якесь начальство, а яке… Ходить тут. Усім розказує, що робити. І всі слухаються. А мене зятів товариш привів. Вона квиточки видала. Я розписалася. І торгую.

– А яка вона із себе? – приготував блокнот Ігор.

– Велика така. Чорна, як циганка. Живе в тому більшому вагоні, – показала.

– Зараз є? – поцікавився Лисиця.

– Мабуть, немає. Десь між люди подалися. Вони часто шастають. Як підуть… А щоб верталися, то й не бачила.

– А назад коли приходять? – усе не вгамовувався Богдан.

– Години за дві до початку.

– Вистава о дев’ятнадцятій? – захотів уточнити Ігор, подивившись на афішу.

– Ага, – кивнула жіночка.

– Нічого не змінилося? – ішов прокладеною дорогою донкор.

– Я б знала.

– Ясно. Дякуємо. – Ігор показував, що в розмові слід ставити крапку. – А квитки коли закінчуєте продавати?

– Та ще з півгодинки після початку торгую, – діловито відповіла жіночка. – Люди запізнюються часто. Довго на роботі. Транспорт забитий. А подивитися хочеться. Чому б не піти назустріч. Мені Белла так і сказала. Нехай. Місця́ ж є. Поки сорока на хвості не рознесла ще, то місця́ порожні й лишаються. А от ще днів три-чотири – і, думаю, аншлаги будуть.

– А скільки вони планують тут фестивалити? – запитав Богдан.

– Ще ніби з тиждень. Але… Якщо виторг не ростиме, раніше рвонуть на багатші села.

– А ви – назад до серіалів? – хмикнув професор.

– А що ж мені? – здивувалася жінка. – З ними їхати? Навіщо я їм, п’яте колесо до воза? Та й мені вже непросто… Знову серіали дивитимусь та газету вашу… нашу читатиму. Там стільки цікавого… У Донецьку ж теж он татуювальника убили. Як і в нас. І ще й очі викололи. Для чого?.. Людина й так мертва, а воно, бач, харцизяка, і ще знущається. Мало, що вбив. Це ж як треба ненавидіти, щоб таке вчудити? Нехай Господь сятий милує.

«А й справді, – подумав Богдан. – Це могли вчинити через ненависть. Шрек ненавидів Кречета? Так. Інна ненавиділа? Теж. Ковшов? Звісно. Та й Хом’як міг. І Алекс. Ось так. Усі могли ненавидіти. Усі могли вбити… У Торезі почерк такий самий. Імітація чи та сама людина? Швидше нелюд. І знову виколоті очі. Убитих об’єднує татуювальництво, народження в Торезі й сімдесята гімназія. І все. Але це те, що видно. А що там, під водою, в цих айсбергів?.. Однозначно є люди, які так само ненавиділи Піменова. Хоча… Степанков думає, що Платон міг замовити себе. І кілер зіграв у повтор. Почув про донецьке вбивство. Придивився уважно до обох. Виконав. Чи замовити міг новий коханець Ганни?.. Але ж той дивний газетний лист…»

– А як вам циркачі? – запитав Ігор, ніби ікону, тримаючи блокнот. І знову «помолився» йому. – Ну, як люди?

– Та я з ними не дуже ж… – почала «нарізати» правду квиткарка. – Ото подивилася раз якось виставу – і все. А так – у будочці своїй посиджу. А потім увечері гроші віддам. І вся моя робота.

– Ну, а ніяких випадків незвичайних чи дивних не траплялося? – знову захотів роздобути харчів для «ікони» донкор.

– Та хто ж його знає? – стенула плечима «господиня дота». – Я не чула. Може, що й було. Усяке ж із людьми буває. Вони ж не всі однакові… А, зачекайте! Позавчора ж… Точно! Позавчора. Беллин полюбовник, цей, Айвен, ну, той, що ножі кидає, прийшов п’яний. Веселий такий. Співав. Кричав щось радісно. Потім витягнув ножі і давай ними викаблучуватися. То підкидав і ловив за леза, то пузо голе підставляв. А потім і зовсім на бока перекинувся. Почав чіплятися до перехожих, щоб ті постояли біля дощаної стіни за тисячу доларів. Щоб він пилюку з голови струсив і на дошці ножами фігуру обкреслив.

– Позавчора? – перепитав насторожений Ігор. – Точно позавчора? – І різко подивився на Богдана, ніби хотів поділитися стурбованістю. Потім знову взявся до квиткарки: – Ви не плутаєте?

«Стоп! – дзенькнуло в професоровій голові. – Позавчора ж убили Піменова…»

– Ні, – запевнила квиткарка. – Це ж мій перший робочий день був. А Белла накричала на мене, що я її не покликала. А я ще ж нічого тут не знала. Думаю, перший день – і вислуховувати… Уже хотіла й не виходити. Але подумала… Копійчина… Нехай… Терпітиму. А Белла його потім не допустила до виступу. Який з нього «снайпер»?

– Хтось погодився? – поцікавився Лисиця.

– Та ви що? Він же такий п’яненний був, що ледь на ногах тримався. Хіба кому жити надокучило.

– А не прохопився словом, чому радий такий був? – знову запитав Богдан.

– Та щось товк, що «вільний». Він же по-своєму кричав. А потім і по-нашому вставляв словечка: «Воля, воля, я це зробити…»

– А що «зробити»? – кивнув Марченко.

– Так тільки ж це й казав. Більш нічого не розібрала.

– І чим це все закінчилося? – продовжив допит професор.

– Ну як? Приїхала Белла. Скрутила його й потягла до вагончика. Вони ж там разом живуть.

– Він її слухається? – запитав, кинувши в блокнот ще й це, Ігор.

– Її слухаються всі. Він хоч і не маленький, але й вона дебеленька така кобила. Керує тут – аж тирса летить. Роги обламує швидко. В зуби не дивиться. Це мені про неї зятів товариш розказав. Щоб я в курсі була. Та я вже й сама побачила.

– А зятів товариш її звідки знає? – запитав Лисиця.

– Оцього й не скажу.

– А більше нічого незвичного не траплялося?

– Наче ні. Белла тут усіх у кулак зібрала. Не рипнешся.

– Це добре, – сказав Ігор. – Порядок ще нікому не шкодив.

– Та таке ж.

– А ви не підкажете, чи є тут десь недалечко готель більш-менш нормальний? – запитав Богдан, знаючи, що Ігор тут теж уперше.

– На Ілліча є готель «Бульвар». Там і недорого. І чисто більш-менш.

– Дякуємо! – щиро сказав професор.

– Бувайте здорова! – теж щиро побажав донкор.

– І ви будьте…

Пішли до машини. Сіли. Ігор поки не заводив.

– Пропоную подивитися трохи за нашим новим другом, – сказав тихо. – Завтра. Сьогодні відпочинемо. А зранку подивимося, що він за один. Як там його?

– Айвен Вуєнс, – відповів Богдан. На афіші саме ж так написано.

– Псевдонім, мабуть. Простіше – Метальник?

– Гм, точно, Метальник. Оперативний псевдонім, – підморгнув професор.