Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

Він кивнув, але виглядав зовсім не переконаним. Я відчула, як його рука накрила мою, тепер уже більш дбайливо, ніж раніше. Він мовчав, але напруга у його тілі відчувалась навіть через цей дотик.

 

Раптом телефон у його руках знову завібрував. Він глянув на екран і, не зволікаючи, відповів.

 

— Лейло! — вибухнув він, як тільки з’єднання встановилось.

 

— Що за кіпіш? Ти нічого толком не пояснюєш!  Подзвонив, сказав що вб’єш, кинув слухавку! Емір, я… — почула я її голос, сповнений нервозності.

 

— Дітей ти викрала? Кажи, де вони! — його голос став грізним, як грім. — Бо через кілька годин я знайду їх. І якщо вони будуть поруч із тобою, я візьму гріх на душу, ти мене знаєш.

 

На тому кінці зв’язку запанувала мовчанка. У мене стислося серце. Що ж вона скаже? І чи знайдемо ми дітей, перш ніж буде запізно?

— Ти хочеш поговорити про це? — нарешті  промовила Лейла, її голос прозвучав м’яко, майже заспокійливо, але я знала: за цим тоном ховається щось небезпечне.

 

Емір звузив очі, його щелепа напружилася, а вени на скронях виступили так, ніби ось-ось вибухнуть.

 

— Тобто це ти їх викрала? — його голос був низький, але з кожним словом наростав, як гроза, що ось-ось вдарить блискавкою.

 

Лейла засміялася тихо, ніби насолоджуючись ситуацією.

 

— Ні, Емір, я не викрала їх. Я просто забрала те, що належить мені… і не тільки.

 

Його обличчя застигло, як мармурова статуя, але очі палали вогнем.

 

— Що ти маєш на увазі? Лейла! Досить ігор! Давай поговоримо. Зустрінемося й все владнаємо. Я не буду… ображати тебе.

 

Я помітила, як його голос тремтить, намагаючись знайти компроміс, але кожне слово боляче різало мене зсередини.

 

— Що ти сказав? — вона засміялася ще голосніше. — Не ображати? Ти сам знаєш, Емір, у нас давно немає нічого, що можна владнати без образ на один одного!

 

— Лейла! — він підвищив тон. — Просто скажи, де вони! Діти тобі не належать!

 

— Ти так вважаєш? — відповіла вона із таким холодом, що навіть через телефон відчувався її лід.

 

— Я знайду їх, Лейла, — попередив він. — А якщо вони будуть поруч із тобою, я…

 

Його голос затих на мить, і в цій тиші я відчула, як у ньому кипить гнів, гірший за будь-які загрози.

 

— Я візьму гріх на душу! Їй богу! Я вб’ю тебе! Своїми власними руками!

 

Я зупинила його, не витримавши.

 

— Який гріх, Емір? — прошепотіла я крізь зуби. — Ти зараз серйозно? Відкупитися? Забрати дітей? Залишити її «в шоколаді»?

 

Мій погляд палав так, ніби я готова була підпалити його словами.

 

Він на секунду подивився на мене. Його очі зустріли мої, і я зрозуміла, що цієї миті він сам не знав, що робити. Його світ валився. Але я теж не збиралася мовчати.

 

— Як ти взагалі можеш думати про те, щоб домовлятися з нею? Вона погрожує тобі, викрадає твоїх дітей, а ти… — мої руки стиснули підлокітник так, що пальці побіліли.

 

Емір знову глянув на мене, але цього разу його погляд був інший. Не такий різкий. Він наче зважував, що сказати.

 

— Ти не розумієш…

 

— Ні, це ти не розумієш! — різко перебила я. — Це не її право, і це не та ситуація, де можна когось купити чи переконати.

 

Лейла, здається, насолоджувалася тим, що чула, бо її сміх знову прорізав тишу.

 

— Чудово, Емір, у вас такі гарячі дебати. Але, повір, це лише початок.

 

Зв’язок обірвався, і ми залишилися наодинці зі своїми думками.