Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

46

Емір затримує на мені погляд, а потім, ніби повернувшись у реальність, киває.

 

— Ти права. — Він дістає телефон і починає дзвонити своїм людям. — Негайно з’ясуйте, куди ведуть бокові двері. Перекрити всі дороги в радіусі ста кілометрів! Шукайте чорні мінівени — у них можуть бути діти!

 

— Я їду з тобою! — рішуче кажу я.

 

— Ти залишаєшся тут. — Його голос не терпить заперечень.

 

 

— Забудь про це! — я різко беру куртку зі спинки стільця. — Я єдина, хто помітив цю зачіпку, і я тобі потрібна. Ти ж не вмієш працювати з технікою!

 

Він важко зітхає, але здається.

 

— Добре. Але ти будеш поруч зі мною. Якщо що — я тебе не прикрию. Розумієш?

 

— Розумію. — Я киваю і ховаю ноутбук у сумку. — А тепер давай рухатися.

 

Ми вибігаємо з кабінету. Біля входу вже чекає кілька чорних позашляховиків. Емір швидко сідає за кермо одного з них, і я ледь встигаю застрибнути на пасажирське сидіння. Машина рвонула з місця, а палац лишився позаду.

 

— Якщо ми їх не знайдемо… — пробурмотів він собі під ніс.

 

— Ми знайдемо. — Я дивлюся на нього впевнено, хоча всередині все стискається від жаху.

 

"Ми їх знайдемо. Ми просто зобов’язані."

 

              Машина мчала на шаленій швидкості, і, здається, в повітрі зависла якесь павутиння, яке спутало нас обох. Я час від часу поглядала на Еміра — його щелепа була міцно зціплена, скули ледь помітно рухались, ніби він відчайдушно намагався стриматися. Руки, які тримали телефон, ледь помітно тремтіли, а пальці судомно стискали апарат. Навіть скроні час від часу здригались, наче від надмірного напруження.

 

Він говорив безперервно. Тон різкий, майже ріжучий. У його голосі не було жодної нотки сумніву чи слабкості, лише лють, яка здавалась готовою вирватись у будь-який момент. Я не чула, що саме він з'ясовує, але точно розуміла: кожне слово лише підігріває його стан. Він нервував, як ніколи раніше.

 

Я зробила кілька невпевнених вдихів, намагаючись стримати власну паніку. Зрештою, дістала руку з під накинутої поспіх куртки і поклала її на його, міцно стиснувши. Він перевів на мене погляд — лише на мить, але цього вистачило, щоб я побачила весь вир емоцій у його очах. Там були гнів, страх і… відчай.

 

— Все буде добре, — прошепотіла я, хоч і сама ледве вірила у власні слова. Але мої пальці не відпустили його руки. Вони тримали міцно, ніби це могло заспокоїти його… і мене саму.

 

Емір на якусь мить розтиснув губи, але слова не прозвучали. Він лише відвернувся, ніби намагався зібрати себе докупи, і знову підніс телефон до вуха.

 

— Взяли слід? — вирвалося у нього, і я зрозуміла, що з'явилась хоч якась інформація. Моє серце завмерло. Емір слухав, киваючи, хоча його обличчя ставало ще похмурішим. — Продовжуйте, я хочу знати кожну деталь.

 

Я не втрималась і запитала:

 

— Чому ти не хочеш викликати поліцію? Це ж викрадення…

 

Він глянув на мене так, наче я сказала щось абсурдне. Після кількох секунд мовчання нарешті відповів:

 

— Поліція? Вони змусять чекати. Заповнювати якісь папери, запускати розслідування… Це час. А в нас його нема, — різко кинув він. — До того ж, не впевнений, що там нема тих, хто продасть інформацію тим, хто за цим стоїть.

 

Я не знала, що сказати. Він був правий. У цьому світі, де кожен міг бути зрадником, навіть поліція не гарантувала безпеки. Але всередині мене все одно нуртував страх — що ми самі просто не встигнемо.

 

Раптом мене пройняв різкий біль унизу живота. Я зціпила зуби і спробувала не подати вигляду, але пальці мимоволі стиснули його руку ще сильніше. Емір це помітив миттєво. Він різко обернувся до мене, очі наповнені тривогою.

 

— Що з тобою? Де болить? — запитав він, його голос уперше за весь цей час став м’яким, хоч і з нотками паніки.

 

— Це… нічого, просто… — я спробувала вдихнути глибше і заспокоїти себе, але біль відчувався гостріше. — Все добре, я в порядку.

 

— Чорт забирай, Анастасіє! Якщо з тобою чи дитиною щось трапиться…

 

— Все буде добре, — перебила я його, силкуючись говорити спокійно. — Я залишусь поруч, доки ми не знайдемо дітей. Ми впораємось, Емір. Разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍