Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

45

«Як це можливо? Салім живий? І Лейла… вона могла б піти на таке?» — мої думки крутилися в голові, як шалений вихор.

 

Я дивилася на ноутбук, який усе ще стояв відкритий. Запис знову програвався на екрані, і я чітко чула голос Лейли, а далі — той загадковий голос, від якого волосся ставало дибки.

 

— Ти маєш бути там, де ти є… — повторював голос, і ці слова були сповнені прихованого значення, яке я ніяк не могла розгадати.

 

Я піднялася з крісла і нервово пройшлася кімнатою. Все вказувало на те, що ситуація виходить з-під контролю, а діти… діти могли стати ключем у цій темній, заплутаній грі.

 

В голові спалахнула одна думка: «Мені потрібно щось робити. І я не можу чекати». Але що саме? І де зараз діти? Відповідей не було, але страх не давав мені стояти на місці.

 

 

Я стояла у центрі кабінету, відчуваючи, як пульс гупає в скронях. Емір повернувся! Він  знову й знову набирає якісь номери, віддає накази своїм людям. Його голос гримить так, ніби здатний зруйнувати стіни палацу. Ситуація загострювалася з кожною секундою.

 

— Перекрити всі дороги до аеропортів, залізничних вокзалів і пунктів пропуску! Усіх, кого не впізнаєте — затримувати! — він різко кидає телефон на стіл і дивиться на мене так, ніби очікує від мене якогось дива. — Що ти ще можеш знайти?

 

Швидко сідаю за ноутбук, під’єдную все, що можна, і  знову починаю перегляд останніх записів. Пальці бігають по клавіатурі, а очі вже пекли від напруги. Просто нелогічні дії. І все від того що паніка просто просочилася в нас двох, як Веном.

 — Так, дивись… Ось це останнє відео з твоїх коридорів.

 

На екрані з’являється нечітке відео — якийсь рух у темному коридорі. Спершу нічого незвичного, але потім я помічаю, як двоє силуетів швидко прослизають до виходу через бокові двері. Двері, які зазвичай навіть не користуються.

 

— Стоп, стоп! — Емір підходить ближче, і я відчуваю, як від нього йде напруження. Його рука лягає на спинку мого стільця, а голос звучить низько та грізно. — Це ж вони… Чорт забирай! Хто це?!

 

— Не знаю, обличчя не видно, але вони явно діють швидко і продумано. — Я перемотую запис кілька разів, намагаючись розгледіти деталі. — А тепер звук…

 

Вмикаю аудіо з жучків. Спершу лише шум та кроки, але потім — голоси. Тихі, майже шепіт.

 

— Що це за голос?! — Емір нахиляється так близько, що я відчуваю його дихання біля скроні.

 

— Тихіше! — шиплю я, боячись пропустити хоч слово. Я збільшую гучність і чую нові фрази:

 

— Все готово. Пан Салім хоче, щоб усе було чисто. Не схибіть.

 

Я завмираю. Дихання збивається, а пальці стискають мишку так сильно, що суглоби побіліли. Емір теж застиг — його обличчя стало блідим, а очі розширилися.

 

— Салім?! — тихо, але страшно промовляє він. — Цього не може бути…

 

Я обережно повертаюся до нього і бачу в його погляді не тільки шок, але й справжній страх. Страх, який я ніколи раніше не бачила у цього чоловіка.

 

— Емір… — я намагаюся підібрати слова. — Це не може бути він. Це хтось інший, хто використовує його ім’я.

 

— Ні… — Він стискає кулаки і відходить на кілька кроків. — Це неможливо. Салім мертвий… Але якщо він живий, то… — Він різко зупиняється, наче боїться сказати щось вголос.

 

— То що? — питаю я, але він вже віддається своїм думкам.

 

— Якщо це Салім, то... Що за бісова гра з демонами!  — його голос рветься гнівом. — А діти стали частиною цієї гри! Лейла… Вона теж у цьому замішана!

 

— Слухай, треба діяти, а не розбиратися у старих привидах! — я встаю і дивлюся йому прямо в очі. — Діти ще не поїхали далеко. Ми можемо їх наздогнати, якщо будемо рухатися зараз!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍