Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

в себе усю свободу вільних країн, де живуть такі самі вільні люди, які розуміють, що з’являються у цьому світі тільки один раз і варто насолоджуватися буттям, варто жити, а не існувати, варто радіти, а не плакати, варто бути, а не гинути під колесами державної машини, що змітає усіх на своєму неправедному шляху.

За Новосибірськом йшли Томськ, Кемерово, Красноярськ, Братськ, Іркутськ, далі вони летіли до Хабаровського краю та Якутії, відвідували Магадан і поверталися до Москви. Вона жила Кремлем, його турботами, поволі ставала його частиною.

Коли прийшов квітень, а в повітрі залунала справжня весна, президент підвівся з крісла, пройшов кабінетом і сказав:

– Я хочу, аби цього року ми також привітали ветеранів Новоросії. Вони заслуговують на це. Організуйте їхню групу на парад.

Вона дивилися на керівника ФСБ, міністра оборони і бачила тільки роздратований погляд втомлених людей. Вони ховали від нього свої очі, бо не хотіли, аби він бачив незадоволення таким його рішенням.

За роки, що минули від того дня, коли він напав на Україну, ветерани ДНР та ЛНР стали справжньою проблемою для Росії. Українська армія навчилася воювати і множила кількість убитих сепаратистів. Та він не зважав на вбитих, як і на скалічених, які тисячами розбрідалися байдужою до них Росією. Проте саме ті скалічені становили проблему для його оточення, бо офіційно вони ніде не значилися, а значить, були ніким, існуючи в реальному світі. Їх можна було заперечувати, але не зважати на них не могли, адже своїми одноногими та однорукими тілами ті люди нагадували владі, що в Донбасі триває війна, хоча наразі й заморожена. Вони розповзалися Росією, наче метастази, з якими марно боротися і від яких уже нічого не врятує. Такою була імперська дійсність суверенної демократії, за яку гинули люди.

– Ірино, – звернувся президент до Ясинської. – Займіться інформаційним супроводом озвученої мною тези. Увесь світ має знати, що Російська Федерація завжди пам’ятає своїх солдат.

У відповідь вона лишень хитнула головою, стримуючи сміх та обурення, що народжувалися в ній.

«А ти, покидьку, навіть гірший, ніж можна собі уявити. Ти – майстер цинізму. Його найкращий та найвдячніший виродок», – думала вона, коли їхала в державному «Мерседесі», аби виконувати завдання того, кого називала покидьком та виродком.

Крутилася інформаційна машина, народжувалися нові меседжі та смисли, виникала картинка любові держави до воїнів ДНР/ЛНР, у голови громадян Росії, наче цвяхи у дерево, входив образ великого правителя, який ніколи не скривдить своїх солдат, доброго та щедрого опікуна своїх дурних, проте таких вірних дітей.

Ясинська конструювала іншу реальність, інформаційні сигнали покривали 1/6 суходолу планети Земля, пролітали над Європою та США, транслювалися на теренах розбитого Донбасу, стукалися у двері Азії та Близького Сходу. Вони були повсюди, де це можливо, адже на їхнє життя Кремль витрачав значно більші суми, аніж на життя своїх громадян.

Практично увесь квітень та початок травня світ слухав чергову маячню про велич Росії, непереможність її збройних сил, честь і гідність російського солдата, який стоїть за спинами дітей та жінок, у такий спосіб захищаючись від своїх ворогів. Майоріли прапори, летіли винищувачі, їхали громіздкі танки та ракетні установки, а в усіх на вустах вкотре були слова про російську ядерну зброю, яка вже нікого не бентежила, викликаючи тільки сумний сміх і сарказм у тих, хто справді розумівся на арміях та їхній могутності.

Коли ж вона зрозуміла, що до параду залишається три дні, перед нею пронісся увесь той шлях, який вона здолала від італійської «Розкоші диявола» до російського Кремля.

Її розривало від щастя, яке вона не могла розділити з людьми. Водночас їй було дуже сумно, адже після 9 травня в неї мало початися зовсім інше життя, якого вона ще не знала. Ясинська мала стати найбільш цінним агентом у стані ворога, якому той ворог буде довіряти, до якого прислухатиметься, з яким буде радитися й проводити дні та ночі.

«Хлопчики мої… ви все прорахували правильно. Спланували ідеальну операцію, яка ще увійде в підручники з тактики та стратегії спецслужб. Ви – найкращі, бо безкорисні та щирі», – думала вона про українців, які чотири роки поспіль навчали її бути іншою, не схожою на тих жінок, що живуть своїми звичними, такими милими й спокійними турботами.

«Ви упіймали мене на моєму горі, знаючи, що я не зможу вам відмовити, не зможу жити без помсти за мого Андрійчика, не буду вільно дихати, поки та гнида ходить по цій грішній землі.

Ви знаєте мене краще, аніж я сама. Принцип…мій Ваня Принцип. Я знаю, любий, як було тобі боляче, коли ти плакав і спонукав мене до дії. Бачить Бог, і я це знаю напевне, що ти не хотів цього робити, можливо, навіть сперечався зі своїм тепер уже мертвим генералом, Мироном і Нечипайлом, але ти полетів до Італії, назвався де Хампією і зробив те, що мав зробити. Ти не мав іншого вибору. Ні! Ти його мав! Мав, курво, але ти не зміг би тоді жити, перетворився би на розчавленого слимака, що вештається вулицями своєї країни з одним лишень усвідомленням власної безпорадності та кволості.

А я? Чи змогла би жити я сама, якби знала, що Андрія вбили лишень через те, що він йшов захищати свою батьківщину? Його смерть – то точка неповернення для усіх нас, знак долі, який переслідуватиме аж до самої смерті. І немає жодного значення, що чекає нас попереду, бо тільки помста є тим дороговказом, якому усі ми будемо слідувати, аж поки не досягнемо нашого власного розуміння справедливості».

Вона часто говорила сама з собою, бо ні з ким не могла розділити свої думки, переживання, відчаї та страхи. Самотня жінка у жорстокому місті, Ірина вже й не знала, як то жити інакше, коли зранку в твоє ліжко стрибають малі діти, і щодня ти чуєш їхній щирий сміх, а твій чоловік дарує цілунок, йдучи на роботу, і лагідно обіймає тебе, коли повертається додому.

Ірина не знала того щастя, не жила ним ніколи, бо її гірка зірка сяяла на небі зовсім для інших справ, аніж ті, якими займалися прості люди.

Теплий московський вечір. Восьме травня. Вона стоїть на терасі своїх апартаментів, курить тонку сигарету і струшує попіл на голови перехожих. В її очах не видно ані страху, ані жалю, ні розкаяння. Світло падає на її вродливе обличчя, і вона відвертається від вулиці. Перед нею лишень відчинені двері і тиша її спальні. Ірина вчавлює недопалок у попільничку,