Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

«Ось це і сталося. Ти змогла, і він тобі повірив», – звертається подумки Ясинська сама до себе.

Їй ще не віриться. Складно збагнути те, що трапилося вчора, коли вона залишилася наодинці з президентом Росії. Вона згадує, як підійшла до нього, як грайливо тремтіли її руки та голос, як вона сказала йому про замах, який готують вороги.

– Просто повірте мені, – сказала вона йому і витримала його тяжкий, суворий погляд.

– Чому я маю тобі вірити? – спитав він її, прищуливши свої нечесні очі.

– Не знаю. Мабуть, мені не байдуже, що буде з вами надалі. Вони хочуть вас убити. Засилають фанатика-інваліда, обв’язаного тротиловими вибухівками просто на Красну площу. Смертник буде грати роль ветерана ДНР. Його проведуть без жодних перешкод. Ворог уже близько, і він прагне вашої смерті, пане президенте.

Він нічого не сказав на те. Пройшов кабінетом, сів у своє президентське крісло, підняв слухавку одного з телефонів спецзв’язку і промовив до когось, кого вона не могла бачити в ту мить:

– Готуйте наказ про звільнення голови Адміністрації Президента. Новим головою відсьогодні стає Ірина Максимівна Ясинська.

Таким чином він виражав їй свою довіру. Можливо, знову перевіряв її, але то вже не мало жодного значення, адже тепер її життя буде ще в більшій небезпеці, бо усі ті хтиві та сильні чоловіки з його найближчого оточення ніколи вже не пробачать Ясинській її нової посади. В Росії не любили жінок при владі. Тим паче жінок розумних, вродливих, кмітливих і спритних. Таких знищували, аби вони не стояли на шляху казнокрадів.

Так вона стала главою Адміністрації Президента РФ. Вона розповіла йому про свої канали в СБУ, про друга дитинства Принципа, про кохання до Андрія, мертвого генерала Бульдога, жорстокого Мирона і добряка Нечипайла.

«Кажи про нас усе, що знаєш. Розповідай йому правду. Після того, як ти здаси нашу людину, в тебе не залишиться іншого виходу. Він має отримати достовірну інформацію, аби ти стала найближчою особою, найнадійнішою жінкою, яка з часом і вб’є його», – казав їй Принцип, дивлячись повз неї, аби вона не бачила страху в його навіки закоханих у неї очах.

Вона так і зробила. А назавтра мав бути парад, кульмінація операції, яка тривала довгих чотири роки, що тягнулися, наче десятиліття, а пролетіли, як один день.

Вже давно було поховане тіло Андрія, в сирих могилах лежали вороги з ДНР та ЛНР, були забуті імена випадкових людей Криму, яких трагічна історія враз викинула на поверхню, аби згодом українська рука назавжди увігнала їх у пекло. Група української помсти перевершила першочерговий список осіб, бо з року в рік зрадників та вбивць їхнього народу ставало дедалі більше і хтось мав платити за кров українців та сльози їхніх матерів. Загальновідомо, що злочин, котрий залишається без кари, породжує новий злочин, а той, в свою чергу, ще один. Вони не могли цього допустити, бо їм було небайдуже, що станеться з їхньою країною, з людьми, майбутнім дітей, яким було написано жити вже після тієї несправедливої, цинічної війни. Вони прагнули зупинити ворога, що прийшов на їхні землі, не питаючи на те дозволу, не маючи на те жодного права. Вони і зупиняли його як могли, як їх тому вчили і як вони те розуміли. Вона теж була серед них, належала до групи обраних, про яку не знав широкий загал, та й вони не потребували слави. Лишень страх в очах їхніх ворогів та мертві тіла терористів були найкращою винагородою за скромну працю українських людей, що не бажали коритися Росії та її бездушній, імперській волі.

Ірина продовжує лежати, думати про своїх українців, про свою роль у тій грі, про долю, яка вже не могла бути щасливою. Її тіло розслаблене, мрії забуті, ціль – чітка та конкретна. Вона перевертається на живіт, кладе руки під голову і засинає.

На ранок її чекали парад і невідомість, з якої їй вже ніколи не повернутися.

* * *

Квітневий дощ застав його в дорозі. Принцип зменшив швидкість авта, вглядаючись у мокрий асфальт розбитої української траси. Рясний, нахабний, безжалісний дощ бив своїми краплями у скло машини, змушуючи Івана концентруватися на дорозі і думати лишень про неї.

То була марна справа, адже до московського параду залишалося десять днів. Що ближче вони підходили до Кремля, то дужче билося серце Івана, а на вустах з’являлося одне тільки прохання до Бога, аби їм поталанило.

Ірина увійшла в оточення президента Росії. Мирон виконав свою роботу з Гопком і тепер проводив з ним усі дні. Забіяка та Гарун контролювали Ірину та прохід ветерана на Красну площу. Нечипайло займався залишками їхньої ліквідаційної групи. І тільки він – капітан Принцип не міг вгамувати емоції, сісти в крісло, взяти келих пива і спокійно чекати вінця операції «Ворог».

Іван нервував. Він боявся зізнатися навіть самому собі, як сильно кохає Ірину, як жадає її тіла, як згадує їхню шалену італійську зустріч, після якої їм обом доля залишали самі тільки спогади, перекреслюючи шанс на спільне життя. Принцип плекав надії, що колись вони, все ж таки, будуть разом, можливо, вона навіть стане матір’ю його дітей, і він приведе її за руку в їхній власний будинок, де будуть затишок, спокій та щастя. Він не хотів вірити, що все то маячня, дурня, адже ніколи їм не бути разом, ніколи не ростити тих дітей, не жити у тому будинку, не ділити одну на двох долю. Вони були різні. Від самого початку. З того старого київського двору, де колись усі вони зустрілися, аби йти тернистими дорогами невдячної країни, проклинати її, щоби на ранок прокидатися та знову битися за її волю.

Дощ дужчав, і Принцип зайняв праву сторону дороги. До Києва залишалось близько 90 кілометрів, він уже минув Коростишів, але чомусь йому не хотілося повертатися до столиці. На нього там ніхто не чекав, окрім роботи, яка теж його не чекала, а просто була. Завжди і всюди, хоч би куди він їхав, ішов, тікав від неї, вона знаходила його, мовчки стояла перед ним, брала за руку і вела у небезпеку.

«Господи! Чому я не обрав професію вчителя чи науковця? Я ж мав до цього хист. Були зачатки інтелекту, крихти педагогічних вмінь…

Чому мене затягнуло в це лайно, болото, з якого не існує вороття, якому не видно ні кінця ні краю, з