Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь

прислужилося ще одне плідне джерело — фольклор та народні пісні. На початку 1830-х років Гоголь просив рідних надсилати рукописні матеріали про «часи гетьманщини», а також збирати для нього українські народні пісні. Він дякує за надісланий сестрою Марією у листопаді 1833 р. «старовинний зошит з піснями», а в листі до М. Максимовича захоплено зізнається: «Моя радість, життя моє! пісні! як я вас люблю! Що усі ці черстві літописи, в яких я тепер, порпаюсь, перед цими дзвінкими живими літописами!» (9 листопада 1833 р.). Гоголь також скористався збірками: «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєва (СПб., 1819), «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (М., 1827), «Запорожская старина» I. Срезневського (X., 1833) та ін. У надрукованій Гоголем у квітні 1834 р. статті «Про малоросійські пісні» вчуваються окремі мотиви задуму «Тараса Бульби» — прощання з матір’ю, «поезія битв», «ідея братства», образ убитого козака і т. п. Окрім загального епічно-ліричного настрою та запозичення окремих епізодів (приміром, історія Мосія Шила, що, побусурманений у турецькому полоні, звільнив усіх козаків і з ними повернувся на Січ, як ремінісценція «Думи про Самійла Кішку», в образі Андрія чутно відгомін дум про відступника Тетеренка й зрадника Саву Чалого та ін.), пісні наснажували художній простір тими промовистими достовірними деталями, що робили життя українського козацтва неповторно самобутнім й історично переконливим.

Про загальні обриси великої історичної роботи і задум її втілення у художній формі дозволяють судити надруковані Гоголем упродовж 1834 р. в «Журнале Министерства народного просвещения» інші три статті: «План викладання загальної історії» (лютий), «Уривок з “Історії Малоросії”» (квітень) — на додачу до статті про пісні, стаття-лекція «Про середні віки» (вересень). Сформований ними загально історичний контекст з виразно промальованим поступом ісламу та арабо-мусульманської культури виокремлює історичну місію України та її козацтва як «оплоту Європи від магометанських завоювань». Так, Гоголем проводиться недвозначна паралель між призначенням і діяльністю європейського лицарства доби середньовіччя та запорозького козацтва нових часів. Цей вимір повісті знущально відкоментував М. Полевой, зазначивши, що Гоголь намагався «представити малоросійських козаків якимись рицарями, Баярдами, Польмерінами» (Русский вестник. — 1842. — № 5/6. — Отд. III. — С. 36).

В ситуації України на козаків також лягав обов’язок боронити православ’я, непорушності догматів і самому існуванню якого загрожувало сусідство з католицькою Польщею. В історичній долі України суттєву роль відіграли дві унії, укладання яких майже збіглося у часі. Частина західно-руських ієрархів уклала угоду про об’єднання православної церкви з Римом на умовах визнання верховенства Папи та прийняття низки католицьких догматів зі збереженням обряду власного богослужіння. На соборі у Бресті 1596 р. унія була прийнята, а уніатські єпископи відлучені від православної церкви. Поширенню уніатства й католицьких впливів сприяла укладена 1569 р. в Любліні інша унія, згідно з якою Україна приєднувалася до Польщі. Остання, за словами Гоголя, «хижо увірвалась» у життя українства, що вело до жорстоких утисків православних з боку уніатів (див.: Бантыш-Каменский Д. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — М., 1805. — С. 69). Частина українського дворянства підтримала унію, в той час як селянство й козаки тримались православ’я, оборонцями якого проти «ляхів» вони постали.

Тому таку виняткову роль у повісті Гоголя має духовно-релігійна спільність козаків, що слугує підмурівком їхнього лицарського братства: «І вся Січ молилась в одній церкві і готова була її захищати до останньої краплі крові…». У статті «Погляд на утворення Малоросії» Гоголь стверджував: «Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, який утік від деспотизму панів, навіть тікаючий від ісламізму татарин <…> поклали початок цій дивній громаді, <…> що вже при початку мала одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї».

Через це зовсім не випадковим і не формальним виглядає допитування-зустріч кожного прибульця на Січ кошовим: «Здрастуй! у Христа віруєш?» Це данина усталеній традиції, що стосується засад існування Січі. Не тільки за себе, але і «за славу всіх християн, що живуть на світі», б’ються козаки Гоголя.

Народжена на перетині й за плідної взаємодії трьох виразних культурних площин — фольклору, історії, сучасності, повість Гоголя «Тарас Бульба» втілила властиве митцю своєрідне розуміння традиції та її тяглості, зокрема, прокресливши цілком певні грані характеру, ментальності та звичаїв українського козацтва, що, притлумлені, зберігали вітальність попід плином одноманітності «пошлого» існування обивателів Миргороду.

Про це писав Гоголь наприкінці життя в «Авторській сповіді»: «У мене не було потягу до минулого. Предмет мій був сучасність і життя в його нинішньому побутуванні, можливо, через те, що розум мій був завжди нахилений до сутності й до користі, більш уловимої. Чим далі, тим більше посилювалось у мені бажання бути письменником сучасним».

Попри виказаний позірний інтерес до історії, її ґрунтовне знання й глибоке розуміння, Гоголь у «Тарасі Бульбі» не прагнув створення питомо історичного роману, маючи на меті скоріше втілення «філософії історії», як схарактеризував О. Бальзак рівень репрезентації історії в романах В. Скотта. Суголосну бальзаківській оцінку повісті Гоголя знаходимо у В. Бєлінського, який вважав, що письменник «вичерпав у ній все життя історичної Малоросії і в цьому дивовижному, художньому творінні назавжди втілився її духовний образ».

Це одна з причин і пояснення того, чому таким невизначеним, власне міфологічно-билинним, є час дії повісті: спочатку йдеться про події XV ст., далі згадується XVI ст., а окремі деталі вказують на першу половину XVII ст. У сукупності Гоголь змальовує звитяжну за своїм характером, легендаризовану добу українства, позначену грандіозними повстаннями, у борні яких народились оспівані в народних піснях Наливайко, Лобода, Тарас Трясило, Гуня, Остряниця. Всі вони разом і кожен окремо насичували величний образ Тараса Бульби, що цілокупно репрезентує риси української ідентичності. Про усвідомлений характер цієї настанови свідчить стаття «Про викладання загальної історії», написана майже одночасно з «Тарасом Бульбою». В ній Гоголь, зокрема, зазначав: «Все, що тільки з’являється в історії: народи, події — мають бути безперечно живими й наче перед очима слухачів або читателів, щоби кожен народ, кожна держава зберігали свій світ, свої барви, щоби народ з усіма своїми подвигами і впливом на світ пронісся яскраво, у такому ж точно вигляді й костюмі, в якому він був за минулих часів. Для цього слід зібрати небагато рис, але такі, котрі б виказували багато, риси найбільш оригінальні, найбільш виняткові, які тільки мав зображуваний народ».

Тим-то й вражає епічно-героїчний Бульба своєю безмежною жорстокістю, доносячи притаманне народу