Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

Енді Доннер обняв дружину і сказав:

— Знаю, золотко.

На фермі щедро накрили столи, і люди казали, що стільки гостей навіть на весіллях не бачили. Поминки пройшли відносно радісно, бо, врешті-решт, Лілліан прожила дуже довге і порівняно з більшістю щасливе життя. А ще у домі Доннерів відзначали появу нової дитини, тож Енді Доннер підняв чарку за свою бабусю, а його сестра Елісон — за наймолодшого Доннера, Джека.

Розділ одинадцятий

1968 Мудрість

Похорон мій дуже зворушливий. Навколо труни, що стоїть у прегарній старій церкві Святої Трійці на Ґудрем-ґейт, з високими лавами і двосхилим дахом, збираються гості у жалобі. З-за прочинених дверей долинає пташиний спів, а за порогом видніється зачарована панорама зелених горбів і англійських пралісів, що простягається, скільки сягає око, і навіть трохи далі. Відкриту труну оздобили запашним бузком і білим гіллям глоду, так що я виглядаю як Королева травня. Люди підходять до мене навшпиньки і зачудовано вдивляються в порцелянову шкіру й волосся кольору воронового крила, що у смерті стало ще пишніше і темніше: локони лищать, як гагат, на лавандовій подушечці.

— Вона була така красуня, — шепоче хтось, зачудовано струшуючи головою.

— І ніхто її не розумів, — докидає ще хтось.

— Якби ж то ми розуміли, яка вона незвичайна...

— А яка талановита! — додає інший.

Ті, хто зібралися навколо труни, кивають одне одному зі згодою і жалем.

Церква заповнена, і то не лише друзями й рідними, а й людьми, із якими я навіть не знайома — наприклад, тут і мій палкий шанувальник Леонард Коен, і зажурений Теренс Стемп. На тлі Марія Каллас співає «J’ai perdu mon Eurydice». Банті сидить скраю ряду й покаянно киває.

— Може, якби її не підмінили при народженні, нічого й не сталося б, — м’яко каже вона містерові Беллінґу, що сидить біля неї.

— Рубі! — каже містер Беллінґ, захоплюючи мене зненацька, так що я від переляку ледь не падаю з ліжка. — Ми з твоєю матір’ю вирішили заїхати в замок Говард. Ти ж із нами не хочеш?

Він поплескує по своєму пухкому черевцю, напханому недільними курячими котлетками виробництва Банті, й нервово зиркає на мене — ану ж бо я вхоплюся за нагоду оглянути арки й колони роботи Ванбру? Я кволо піднімаю руку, щоб відмахнутися.

— Їдьте, я лишуся тут.

Я з досвіду знаю, що за таких оказій третій — зайвий. На початку, коли я була для містера Беллінґа новою цікавинкою («солодкі шістнадцять»), він докладав зусиль, щоб налагодити спілкування. Тепер ніяка я йому не солодка — просто прикрий побочний продукт від Банті, із яким треба миритися. На минулому тижні я вибралася з ними до Печери матінки Шиптон у Нерсборо й почувалася як п’яте колесо до воза. Вони щебетали одне із одним, доки я похмуро оглядала химерний набір предметів, які лишили при стіні ворожчиної печери — м’які ведмедики, черевик, парасолька рушничок, буденні речі, що перетворилися на камінь під впливом вапнякової води. Потім, коли ми сиділи у пабі під назвою «Край світу» над розбавленим пивом і сендвічем «із сиром і цибулькою», містер Беллінґ серйозно подивився на мене і спитав:

— То коли ж ти з’їдеш із дому, Рубі? Га?

Я знову втуплююся у стелю й уявляю своє мертве тіло. (Яка ж я стала схожа на Патрицію!). Я відточую позу, як у Офелії пензля Мілле — колись же річка Фосс, зараз не за сезоном мілка, знову стане повноводна. Я випробувала її глибину і визнала її недостатньою — забрела на середину каламутного потоку й виявила, що він ледве сягає подолу моєї міні-сукні фірми «Етам». А що в мене не було ані каміння, ані светра, в кишені якого можна було б накласти гальки, довелося вдовольнитися цеглиною, яку знайшла при корінні дерев на березі. Хіба ж на такій мілині можна втопитися? Я завжди була оптимістичної вдачі, тож спробувала присісти в мулистій ріці і силою волі змусити себе втонути, проте так склалося, що мої плани поруйнував шумний і завзятий спанієль. В Узі втопитися було б значно легше, але куди тій широкій брунатній річці до романтичного Фоссу й особливо до тінистого відтинку за газовою станцією, де саме повітря зеленіє від пагонів, віття, ряски і відважних жовтавих півників болотних.

Я чую, як «лендровер» містера Беллінґа реве на доріжці і мчить геть, тільки гравій порскає з-під коліс. Він, мабуть, завезе Банті кудись на вечерю, а тоді привезе додому, і вона, розсміяна, зайде в дім і скаже:

— Та ну тебе, Бернарде, я чесна жінка-вдова, ти ж розумієш.

А він ущипне її за задок і скаже:

— Це, Банті, ненадовго.

Треба, мабуть, бути вдячною, що вона бодай не піддалася на залицяння Волтера, який спокушав її лівером, ягнячою вирізкою, а якось навіть голим і лискучим рожевим кроликом, що виглядав як зображення з порнографічного журналу. (Я якось бачила порнографічний журнал — а ще з’ясувала, нащо потрібен «Дюрекс». Дні втраченої невинності). Що й казати, кролика ми не скуштували, а Волтера прогнав Прекрасний принц Банті — Бернард Беллінґ, що тримав крамницю сантехніки десь у Богом забутому Бек-Свайнґейті. Його склад — як храм, присвячений санітарним технологіям: у тьмяному світлі стрункими лискучими лавами вишикувалися унітази без кришки, як світські чаші, а умивальники без кранів виглядають як великомученики з ампутованими трубами, перемотаними цупким бурим папером.

Містер Беллінґ майже лисий, носить «брюки-слакси» і картаті светри, як у співака Вела Дунікана, а ще вічно мені розказує, яке тяжке життя випало моїй «бідолашній матері». Тепер Банті порядкує у нашій крамниці з допомогою дівчини на ім’я Елейна, яка кинула школу.

— Ти тільки подумай, — примовляє Банті, — Елейна твоя ровесниця, а має кавалера і відкладає копійку, щоб було що покласти в нижню шухляду.

Так само й Кетлін, що непокоїть мене значно більше: вона нещодавно заручилася з юнаком на ім’я Колін із приватної школи імені архиєпископа Голґейта. Колін збирається піти стопами батька (той торгує залізним начинням), а Кетлін тепер ховає під шкільною блузкою обручку з діамантом на ланцюжку.

Ми з Кетлін перебираємо вміст її нижньої шухляди. Що в неї там? Чотири рушнички з ірландського полотна, плетений абажур і набір десертних виделочок із нержавійки. Чи це достатній фундамент для шлюбу? Я купую їй для шухляди кухонну дошку.

— Вона дуже розважлива дівчинка, — каже Банті.

— То ти не