Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

— Так, так, звісно, що хочу, — обурюється вона. — Твоя освіта, звісно, дуже важлива.

Але насправді ясно, що, як про неї, то краще б я вийшла заміж і належала комусь іншому.

— Навіщо нижня шухляда? — питаю я у Кетлін.

— На майбутнє, — без вагань каже вона.

Що я поклала б у нижню шухляду, якби вона в мене була?

Мене охоплює недільна пообідня летаргія, тож я лежу у ліжку, знову і знову повторюючи битви Іспансько-французької війни — Вімейру, Ла-Корунья, Порту, Талавера-де-ла-Рейна, Сьюдад-Родріго, Бадахос, Саламанка — як закляття, але все марно, бо за п’ять хвилин вони всі вивітрюються з голови, що шкода, бо на наступному тижні починаються випускні іспити. Цікаво, чи мої результати будуть такі ж погані, як у Патриції. А де Патриція? Чому вона не прийде й не порятує мене від цього життя, яке притупляє розум і почуття?

Я кидаю повторювати і спускаюся на кухню, підсмажую грінку і з’їдаю її, лежачи на килимі у вітальні, де з дверей патіо сіється пекуче сонячне світло. Я якийсь час ніжуся на осонні, як ящірка, а тоді засинаю, і коли прокидаюся знову, не одразу розумію, де я. Я пробую повторити заготований текст для усного іспиту з французької, але не можу згадати ані слова після «Paris — une ville tres belle et interessante». Що ж до німецької й латини, то у-Рубі-хист-до-мов не може ними зв’язати ані фрази. Навіть англійська, на що вже моя рідна мова, часом мені не під силу, і коли я пробую заговорити у класі, то синтаксис перетворюється на кашу, а словниковий запас — на белькотіння.

У вікно я бачу, що безпритульна кішка, яку підгодовує весь район, чигає на дрозда, який витягує черва з клумби петуній, безжурний і несвідомий наближення свого запеклого ворога. Я підповзаю до дверей у сад і стукаю в них, щоб попередити птаху. Кішка завмирає, а птаха злітає, уже в повітрі заковтуючи черва. А тоді стається дивне: я продовжую сильно-сильно гатити у вікно ребром долоні, бо мене огортає раптове й нездоланне бажання розтрощити скло й перепиляти зап’ястки битим краєм, возити по ньому руками вперед-назад, вперед-назад, як Локвуд — привида бідолашної Кеті, доки не проллється кров, заливаючи ясний сад і акуратні клумби. Гартоване скло не розіб’ється, але я все одно тарабаню, хоча, на відміну від Кеті, я хочу, щоб мене випустили, а не впустили.

Чому ніхто не помічає, яка я нещасна? Чому ніхто нічого не каже про мою дивну поведінку? Я досі час від часу ходжу уві сні, блукаю домом, як привид дитини, що марно шукає якусь річ, полишену у матеріальному світі. (Може, іграшку? Чи товариша ігор? Чи предмет бажання?). А ще апатія: я годинами безживно лежу у ліжку, нічого не роблю і навіть, здається, ні про що не думаю. (Банті певна, що для підлітка це — нормальна поведінка). А найгірше — це паніка: після першого нападу на похороні Джорджа я втратила лік, скільки разів мені доводилося вибігати з кінотеатрів, театрів, бібліотек, автобусів, черг до ресторану, магазинів. Симптоми паніки мене жахають: серце калатає, ніби ось-ось вибухне, на блідій шкірі виступає піт, кров іде у п’яти — природно, я почуваюся так, ніби мені загрожує близька смерть. Якби про мене зробили телепередачу й показали тоді, коли Банті точно сидить перед телевізором — наприклад, пустили її замість «Це твоє життя», щоб ніхто нічого не запідозрив — то під кінцеві титри вона трусила б головою, клацала язиком і примовляла:

— Цій дитині потрібна допомога.

Та оскільки я в неї під носом, очима й ногами, нічого вона, здається, не помічає.

Може, це — частина дорослішання, болісний ритуал переходу, долина підліткової темряви, страшна гормональна буря, перехідні біди...

— Рубі!

Містер Беллінґ вигулькує з-за рогу, і коли бачить, що я намагаюся розбити скло, у нього на лиці вимальовується карикатурний подив. Він відкриває двері в сад.

— На Бога, що ти робиш? — питає він, намагаючись відтворити тон строгого батька.

— Намагаюся втекти, — похмуро кажу я.

— Просто не зважай на неї, Бернарде! — каже Банті, заходячи у двері. — Вона забагато думає, уся в сестру.

— Це ти про яку із твоїх численних загублених дітей? — саркастично питаю я, за що Бернард винагороджує мене пекучим ляпасом. Я прикушую нижню губу.

— Спасибі, Бернарде, — каже Банті, а потім кидає мені: — Тебе, міледі, давно час поставити на місце.

А тоді вона знову повертається до Бернарда й усміхається:

— Відкрити консервованого лосося?

І вони йдуть на кухню, лишаючи мене у вітальні, бліду й занімілу від шоку. Я від горя скручуюся в клубочок на килимі й дивлюся, як на бежевий ворс замість сльози падає і темніє самотня краплина крові з губи. Співчуває мені тільки Жмутик, який тицяється мені в долоню холодним мокрим носом.

То що я б поклала у свою нижню шухляду? Тільки гостре — скалки битого скла, гартовану сталь цизорика, хлібні ножі, мов мініатюрні пилки, і голярські леза, від яких віє спокоєм. Я зважую на долоні ножі, і від того стає радісніше. Банті, мабуть, рано чи пізно побачить, як я блукаю вночі з велетенським ножем, крапаючи кров’ю на нічну сорочку. (І що скаже? Мабуть, «Лягай спати»).

Коли стоїш нагорі Мінстерської вежі, здається, що ти серед янголів у високості. Місто простягається так далеко внизу, що перетворюється на вицвілу мапу вулиць, а по краях перетікає у Йоркську долину, за якою на півночі здіймаються імлисті Говардіанські пагорби, а на сході височать, як міраж, Волди. У такі дні, як цей, коли у прозорій небесній блакиті віхтем шифону біліє одним-одна хмарка, легко бути залюбленою у світ. То що б я поклала у нижню шухляду? Виднокрай, уривки пташиної пісні, сніг, що біліє, як квіт, у саду при Домі казначея, і скам’яніле біле мереживо поруйнованих арок абатства діви Марії внизу.

Що я відчула б, якби впала? Якби летіла вниз, вниз, вниз, як камінь, у затиснуте між будівель море Саду вікарія, і шубовснула в зелену траву, як підбита птаха? Якщо вихилитися за парапет, туди, де визирають ринви у вигляді горгуль, відчуваєш, як сила земного тяжіння сіпає за рукави, припрошує спробувати повітря на смак...

— Рубі! — між зубців муру з’являється стривожене личко Кетлін. — Ходімо, на урок запізнимося!

Ми сторчголов збігаємо гвинтовими кам’яними сходами, біжимо по