Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

запрошує Ґанапаті до себе на обід наступного дня, дає йому точні настанови, як потрапити до майора Аркрайта. Потім виходить, знаходить крамницю, відкриту в суботу пополудні, й купує, що там є: хліб у пластиковій упаковці, холодне м’ясо, заморожений зелений горошок. Опівдні наступного дня він накриває стіл і чекає. Ґанапаті не приходить. Оскільки індієць не має телефону, Джон нічого не може вдіяти, хіба що занести страви йому на квартиру.

Абсурд, але, можливо, саме цього й прагне Ґанапаті: щоб йому носили їжу. Як і сам Джон, Ґанапаті — розбещена, розумна дитина. Як і сам Джон, Ґанапаті втік від своєї матері й душного затишку, який вона пропонувала. Але у випадку Ґанапаті та втеча, здається, спожила всю його енергію. Тепер він чекає, щоб його врятували. Він хоче, щоб мати, або хтось схожий на неї, прийшла і врятувала його. Інакше він просто змарнує себе й загине в своїй захаращеній сміттям квартирі.

Компанія «International Computers» повинна знати про це. Ґанапаті довірили головний елемент — логіку шляхів планування завдань. Якщо Ґанапаті не впорається, затримається увесь проект створення комп’ютера. Але як можна втовкмачити компанії, що саме дошкуляє Ґанапаті? Як хтось в Англії може зрозуміти, щó приводить людей із далеких закутків землі вмирати на мокрому, жалюгідному острові, який вони ненавидять і з яким не мають ніяких зв’язків?

Наступного дня Ґанапаті, як і годиться, сидить за своїм столом. Він ані словом не пояснив, чому не прийшов у гості. В обід у їдальні він у доброму настрої, навіть збуджений. Він узяв участь у лотереї, щоб виграти «Morris Mini», каже він. Купив аж сто квитків — що іншого можна робити з тією великою платнею, яку дає компанія? Якщо виграє, вони зможуть разом поїхати до Кембриджа, щоб перевірити свої програми, а не сідатимуть на потяги. Або зможуть з’їздити до Лондона на день.

Невже в цьому всьому є щось індійське, і він, Джон, не здатний збагнути його? Може, Ґанапаті належить до касти, для якої табу їсти за столом із західною людиною? Якщо так, то що він робить із тарілкою тріски і смаженої картоплі в їдальні компанії? Може, запрошення на обід мало бути більш формальним і підтвердженим у письмовій формі? Чи, може, не прийшовши, Ґанапаті люб’язно врятував його від збентеженості, коли на порозі з’являється гість, якого запросили в пориві почуттів, але насправді не чекають? Чи, може, запрошуючи Ґанапаті, він якимсь чином створив враження, ніби то не справжнє, безперечне запрошення, а тільки жест до запрошення, тож справжня чемність із боку Ґанапаті полягала у визнанні того жесту, не завдаючи господареві клопоту дбати про трапезу? Чи справді уявна трапеза (холодне м’ясо і зварений заморожений горох із маслом), яку вони мали спожити разом, має те саме значення у взаємодії між ним і Ґанапаті, що й холодне м’ясо і зварений заморожений горох, справді запропоновані і спожиті? Чи його стосунки з Ґанапаті такі, як і раніше, кращі, ніж раніше, чи гірші?

Ґанапаті чув про Сатьяджита Рея, але не думає, що бачив бодай який-небудь його фільм. Тільки невеличкий сектор індійської публіки, стверджує він, зацікавився б такими фільмами. Загалом, каже він, індійці полюбляють дивитися американські фільми. Індійські фільми й досі дуже примітивні.

Ґанапаті — перший індієць, якого Джон знає більш-менш добре, якщо можна назвати добрим знайомством гру в шахи, розмови, під час яких негативно оцінюють Англію в порівнянні з Америкою, плюс один несподіваний візит до Ґанапаті на квартиру. Розмови, безперечно, поглибили б знайомство, якби Ґанапаті був інтелектуалом, а не просто розумним. Джона й далі дивує, що в комп’ютерній індустрії можуть працювати такі розумні люди, проте не мати ніяких зовнішніх інтересів, крім автомобілів і цін на житло. Він був звик думати, що це вияв сумнозвісного філістерства англійського середнього класу, але Ґанапаті не кращий.

Може, ця байдужість до світу — наслідок надто інтенсивного спілкування з машинами, яке створює подобу мислення? Як він почувався б, якби коли-небудь покинув комп’ютерну промисловість і повернувся в цивілізоване суспільство? Так довго витрачавши свою найкращу енергію на ігри з машинами, чи був би він здатний обстоювати свою позицію в розмовах? Чи може він збагатитися чим-небудь за роки, проведені з комп’ютерами? Може, він принаймні навчиться логічно думати? Чи не стане логіка на той час його другою натурою?

Джон хотів би вірити в це, але не може. Кінець кінцем, він не має поваги до будь-якого варіанта мислення, яке можна втілити в комп’ютерних схемах. Що більше він пов’язаний зі світом комп’ютерів, то більше він здається йому схожим на шахи: невеликий крихітний світ, визначений штучно створеними правилами, світ, що засмоктує хлопців певної вразливої вдачі й робить їх наполовину божевільними, як-от він наполовину божевільний, тож усякчас, поки вони, піддавшись ілюзіям, думають, ніби грають у гру, насправді гра грає ними.

Це світ, якого він може уникнути, — ще не пізно. Або ж може укласти мир із ним, як укладають, один за одним, молодики, яких він бачить навколо: задовольняються шлюбом, будинком і машиною, задовольняються тим, що реалістично може запропонувати їм життя, й присвячують свою енергію роботі. Йому прикро бачити, як добре діє принцип реальності, як під тиском самотності хлопець із рябим обличчям задовольняється дівчиною з тьмяними косами і важкими ногами, як кожен зрештою знаходить собі пару, байдуже, хоч яку невірогідну. Чи це справді його проблема і вона отака проста: він усякчас переоцінював свою вартість на ринку, дурив себе думкою, ніби належить до художниць і актрис, тоді як насправді належить до виховательок у садках на масиві й помічниць продавців у взуттєвих крамницях?

Шлюб: хто міг би уявити собі, що він відчує прагнення, хоч яке слабеньке, одружитися! Але він не збирається піддаватися йому, поки що ні. Це лише варіант, яким він бавиться в довгі зимові вечори, коли їсть хліб і сосиски перед газовою плитою майора Аркрайта, слухає радіо, а за вікном тим часом періщить дощ.

19

Іде дощ. Джон із Ґанапаті самі в їдальні, грають швидку партію в шахи на кишеньковій шахівниці Ґанапаті, що, як і завжди, виграв у нього.

— Ти повинен їхати до Америки, — каже Ґанапаті. — Тут ти марнуєш свій час. Ми всі тут марнуємо час.

Джон хитає головою:

— Це нереально.

Він не раз думав про пошуки роботи в Америці й вирішив не їхати туди. Постанова розважлива, а водночас і слушна. Як програміст він не має особливих обдарувань. Його колеги в команді «Atlas’a», може, й не мають високих дипломів,