Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Можливо, — він поглянув на дівчину: юна, але тоді на вечері вона говорила досить розумні речі, тож розуму їй не позичати. — На північ від річкового порту стоїть караван контрабандистів, який атакували сріблясті кулі спецпідрозділу Ради Корпорацій, сплутавши їх з якимись заколотниками. Є загиблі, але є й живі: під платформами вже дві доби сидять семеро підлітків. Деякі з них поранені.

— Це точна інформація?

— Так. Я був там уночі. Вони на місці з’єднали мене з моїм керівництвом, яке наказало не втручатися, оскільки Служба Стабілізації виконує операцію зачистки, і діти в ній — приманка. Служба розраховує, що заколотники прийдуть за дітьми, проте це припущення — хибне, адже це діти контрабандистів, а не заколотників.

— Жахлива ситуація, — Ярослава похитала головою. — А що ви хочете від Майстра?

— Будь-що: інформацію, допомогу...

— Яку інформацію?

— Чи відомо йому, кого Служба Стабілізації називає заколотниками?

— Певно, когось незадоволеного їхнім правлінням.

— Це зрозуміло, але кого саме? Чи можливо з ними якось зв’язатися? Діти не зможуть сидіти там довго.

— Не зможуть... Бідолашні. Сидять у пустелі без води... Якщо наші люди повезуть туди воду й ліки, їх пропустять?

— Не знаю, мене не пустили. Проте ситуація там не зовсім безнадійна: Тео взяв ліки й воду та прошмигнув до малих, але надовго тих запасів не вистачить.

— Тео? — Ярослава здивовано звела брови.

— Так. Він літав з нами й вирішив лишитися з малими.

— Гм... — вона наморщила чоло. — Я скажу Майстру, що Ви прийшли в нагальній справі. Гадаю, він перенесе теперішню свою справу на потім.

Ярослава кивнула й швидко пішла за сходи. Кожен її поспішний крок супроводжувався шелестом тканини довгої сірої сукні. Денис помітив, що ім’я Тео вплинуло на неї більше, ніж згадка сімох підлітків. Чи справа в самому Тео, чи в тому, що він приятелює із Лялечкою, яка, як він чув, цікава церкві «Семи див» через свої унікальні знання, — неважливо. Головне, щоб церква хоч якось допомогла. Можливо, Служба Стабілізації справді пропустить вірян, і тоді Аян і Боб, використовуючи костюми з «вуалі», які для них нещодавно зшила пані Роза, спробують вивезти дітей. Хоча б поранених.

Любомир і справді невдовзі вийшов до Дениса. Ішов він не сам, а в супроводі вродливої жінки з довгим світло-русявим волоссям і небесно-блакитними очима. Одяг на ній був такий же сірий і безформний, як і на інших вірянах, але не міг приховати жіночних вигинів її фігури.

— Людмило, це Денис, капітан поліції Річкового порту. Денисе, це моя донька, Людмила. Мама Ярослави й Мілана.

— Мама? — Денис здивовано закліпав і, замість формального «радий знайомству», сказав те, що сказав, адже виглядала жінка років на тридцять, не більше. Ярослава, яка зупинилася поруч із нею, виглядала як молодша сестра, а не донька.

— Я знайшла спосіб обдурити час, — стримано посміхнулася Людмила у відповідь, самим кутиками рота.

— Ярослава повідомила про жахливу ситуацію, в якій опинилися діти, — сказав Любомир. — Чим наша церква може їм допомогти?

— Можливо, Служба Стабілізації дозволить вашим людям передати їм воду, або хоча б наблизитися до каравану. Як би та мне було, з ними підуть Аян і Боб, ті вже на місці зорієнтуються, що робити.

— А Ви? — запитала Людмила, розглядаючи Дениса з неприхованою цікавістю. — Будете?

— Я також полечу, не можу лишатися осторонь в такій ситуації.

— Люди мають допомагати одне одному, — вона кивнула й поглянула на Майстра. — Тату, я можу очолити цю місію.

— Ти впевнена?

— Так. Ярославо, — вона обернулася до доньки, — скажи хлопцям, щоб підготували транспорт і все необхідне. Коли вирушаємо, капітане? — Людмила знову поглянула на Дениса.

— Ну... Гадаю, що краще ввечері: дітям небезпечно висовуватися під сонячне світло.

— Тоді домовилися, — Людмила осяяла його сліпучою посмішкою, і він збентежено відвів погляд.

Коли сонце почало хилитися на захід, Денис підлетів до будівлі церкви «Семи див», і сіра машина з червоною емблемою посигналила йому та рушила за ним на схід.

Цього разу в поліційній машині сиділи лише добровольці: Аян, Боб і Марта. Остання нервово кусала губи і смикала ногою.

— Не нервуй ти так, нічого з ним не трапиться, — посміхнувся до неї Боб. Вони сиділи на сусідніх кріслах, тому він повернув до неї голову.

— З ним? — вона розгублено поглянула на нього.

— З Тео. Зізнаюся, він здивував мене цим своїм вчинком. Не кожен лишиться в пустелі з чужими дітьми й агресивними летючими бульками. Марк он навіть з машини не зміг вийти. Як гадаєш, Тео сміливий?

— Не знаю. Мабуть. І я не нервуюся.

— Я бачу.

— Що йому буде? Він же екстремофіл.

— Точно! Якщо по ньому стрельнути плазмою, і навіть кілька разів підряд, то кінцівки у нього відростуть, а... як гадаєш, голова відросте?

Марта покосилася на Боба.

— Що ви таке кажете?

— Розмірковую про те, наскільки екстремофіли живучі. Вони, як ми знаємо, витривалі, добре регенерують, але не безсмертні. Оті, які були разом із Тео в лабораторії, яскравий тому доказ: мінус голова і... все.

— Бобе, помовч, — буркнув Денис, обернувшись назад.

— Кермуй собі там, не втручайся. У нас важлива розмова.

— Я чую, яка важлива. У тебе дефіцит спілкування?

— Нема ніякого дефіциту. Я допомагаю твоїй доньці розібратися у своїх почуттях.

— Вона вже доросла, сама впорається.

— Ну, не скажи. Молодим особам ніколи не завадить послухати поради від старших і досвідченіших. Дослухатися чи ні, то вже сама вирішить, але краще почути.

— Бобе, ну ти знайшов час, — пробурмотів Аян із заднього сидіння.

— Нормальний час. При небезпеці можна піддатися емоціям і втратити голову. Особливо, якщо є загроза життю об’єкта симпатії.

— Тео — не об’єкт моєї симпатії. Я на нього спокійно реагую.