Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

Він насупився і важко перевів подих. Добре, що вона його не бачить... Так, то був Макс, але ж чи варто їй зараз про це знати? Та й чи один у них Макс на базі? А раптом то інший?

— Коли виберемося звідси, ти розпитаєш у своїх, хто то був. Гаразд? А зараз я віднесу воду тим, хто під іншою платформою.

— Ти ж повернешся?

— Так, я ж сказав. Поговорю з ними, прийду до вас — і разом чекатимемо на рятувальників.

Тео підвівся й поглянув угору — картина змінилася: і річ не в тому, що ставало сонце, а в тому, що замість куль у повітрі оберталися дивні металеві фігури схожі на усічені піраміди, встановлені на овальні п'єдестали. Таки срібляста сфера була маскуванням. Із зупинками він рушив до решти дітей.

— Ти повернувся, — радісно вигукнув той самий обсмалений хлопець, визирнувши з-під платформи.

— Я ж обіцяв, — Тео присів і вивантажив їм решту води. — Їжу, щоправда, не приніс.

— У нас тут трохи було з собою. Хлопці встигли забрати свої речі з кабін, то ми тут не голодуємо, а от води було мало.

— Добре, що так.

— Я не бачив тебе раніше в Річковому порту, — сказав хлопець, пильно вглядаючись в обличчя Тео.

— Я не місцевий.

— А звідки ти?

— Мого міста вже нема, але до Річкового порту я приїхав з Дельти.

— А... — малий кивнув. — Я здогадуюся з ким. Здоровий такий дядько. Ай... Ан... Аян.

— Саме так. Розкажете мені, що сталося? Все, що я знав на момент виїзду сюди, так це те, що караван стоїть у яру, а довкола літають агресивні кулі. Діти, що сидять там попереду, розказали, що був спалах, голос, і по вас почали стріляти. Можливо, ви можете розповісти ще щось?

— Та... майже так все й було, нема що додати. Ніхто нічого не зрозумів. Все сталося дуже швидко.

— А хто з вас поранений? — Тео схилився нижче, щоб побачити всіх.

Під цією платформою сиділо двоє хлопців й двоє дівчат, одна з яких притискала до себе набряклу руку.

— Знеболювальне випила? — запитав, зустрівшись із нею поглядом і вона кивнула. — Добре.

Перелом у неї чи забій — невідомо, тому принесене Тео знеболювальне стало в пригоді. Як з’ясувалося згодом, ця дівчина вела ту саму сьому платформу, під якою вони сиділи. Вистрибуючи з кабіни, вона впала на руку. Хлопці затягнули її сюди. У кабіні була аптечка, але взяти її було неможливо, вони намагалися, але кулі не дозволяли їм навіть носа висунути з-під платформи.

— Якщо підв’язати руку, то буде легше, — сказав Тео. — Є щось?

— Нема, але в кабіні є шарф, — відповіла вона.

— Ясно. Зараз спробую, — відповів Тео і підвівся. Якби на дівчині була довга спідниця, то можна було б зірвати край, але на ній штани.

— Поспіши, вже світає, — додав хлопець.

Світанок Тео не хвилював, на відміну від кабіни. Він підійшов — скло ціле. Це погано, бо треба відчиняти дверцята, а рух помітять. З іншого боку, дверцята ж можуть і самі відчинитися: платформи старі, механізми зносилися...

Тео обережно натиснув на замок, потягнув ручку, відступив на пару кроків і присів, адже, щойно він відчинив дверцята, усі усічені піраміди миттєво стали кулями, а та, що була над ним, почала стрімко знижуватися. Вона зупинилася в кількох метрах і зависла.

З-під платформи визирнув обсмалений хлопчина, і Тео жестом наказав йому сховатися.

— Хто ти? — пролунав голос із кулі. — Раніше тебе тут не було. Я відчуваю твою присутність.

З іншого боку платформи почувся шурхіт, і куля перелетіла на інший бік. Мабуть, хлопець спеціально пошумів. Скориставшись моментом, Тео підвівся, схопив шарф із сидіння і закинув його під платформу.

— Де ти? Я тебе не бачу, — сказав голос із кулі.

— Я тебе теж, — відповів Тео, маючи на увазі, що куля увімкнула захист, і про всяк випадок відступив на крок убік.

— Твій голос... Я знаю твій голос.

— Та невже? — знову крок.

Куля не рухалася, а потім із неї донеслося «Приві-і-іт!» і «Мабуть». Тео й без того намагався не дихати, а зараз він просто закляк, адже це були слова, які він сказав під час своєї нетривалої екскурсії до арсеналу поліції Північної брами.

— Як у тебе виходить бути в різних місцях? — запитав голос.

— А в тебе?

— Я всюди, це моя природа.

— Моя теж.

— Ти вірус? — куля плавно обігнула кабіну і нависла просто над ним.

— Майже.

— Тебе розробили заколотники?

Тео не збирався відповідати. Він не знав, хто такі заколотники, що вони зробили чи роблять, тому приписувати себе до їхніх рядів не поспішав, натомість цей короткий діалог наштовхнув його на цікаву думку: якщо з кулі транслюється запис його голосу, а також його співрозмовник заявляє, що бути всюди — його природа, то... він спілкується зі штучним інтелектом. Мабуть, тим самим, про якого згадував Мілан, а якщо це так, то... штучний інтелект керує цими кулями дистанційно, вони не автономні. Десь поруч має бути базова станція, якщо її знищити — кулі втратять зовнішнє керування!

Чи то від цієї думки, чи від того, що він занадто довго не дихав, у Тео загуло в голові. Він роззирнувся: з яру не видно, де саме знаходиться вежа. Вона може бути близько, а може й досить далеко. Можливо, вона не одна. Де база б не була, слід придумати, як вивести її з ладу. У нього є кілька шпильок. Цього замало, хоча... він поглянув в напрямку голови каравану... неподалік лежить загиблий контрабандист із бластером. Це вже щось, але зняти зброю з небіжчика буде ще тією задачею, адже кулі фіксуватимуть кожен рух. Схоже, щойно він вигадав для всіх цих дітей цікаву, але небезпечну розвагу...

Денис нервово намотував круги перед сходами в церкві «Семи див». Як йому повідомили, Майстер Любомир — зайнятий. Чим саме — не пояснили, але, мабуть, щось важливе, оскільки вже пів години він ігнорує капітана поліції Річкового порту.

— Можливо, я зможу вам допомогти? — шанобливо вклонившись, звернулася до Дениса Ярослава.