Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

сказав Мак-Лін, коли ми їхали путівцем, обминаючи ями.— Здається, містер Бучан уранці повернувся з Калькутти.

— Ви стежите за його пересуваннями?

— Аж ніяк,— розреготався він.— Але наше маленьке сонне містечко одразу прокидається, коли він приїжджає. Коли він приїжджає чи їде, завжди піднімається метушня.

— Господар маєтку?

Він посміхнувся.

— Нам подобається називати його на шотландський манер: лорд.

Автомобіль з’їхав із путівця і виїхав на головну дорогу, з одного боку якої тягнувся високий мур, з іншого — залізниця. Десь далеко пронизливо заверещав свисток. Мак-Лін звірився з наручним годинником.

— На млинах заступає нова зміна,— сказав він, не звертаючись ні до кого особисто.

Трохи далі мур перервався. Із залізних воріт вихлюпнувся потік чоловіків, білих та індійців. На великій металевій табличці можна було прочитати:

ДЖУТОВА ФАБРИКА БУЧАНА

МЛИН ДАНКЕЛЬД

СЕРАМПОР

За ворітьми стояла довга цегляна будівля з шиферним дахом, на якому і розташувався величезний димар, що випльовував у небо чорний дим. Поруч із будинком притулилися відкриті сараї, частина з яких була завалена дерев’яними ящиками і круглими бобінами полотна, в інших лежали стоси текстилю, що золотом відливав на вранішньому сонці.

— Сирий джут,— пояснив Мак-Лін.

За кілька хвилин автомобіль звернув із дороги і проїхав між двома високими кам’яними стовпами. На одному був вирізьблений щит із трьома левовими головами в профіль, на іншому — емблема, на іншому стрічка огортала сонце, що сяяло на соняшнику. По довгій стежці ми під’їхали до пишного будинку в стилі бароко, поряд із яким Будинок уряду здавався хатинкою шахтаря.

— Ну от ми і на місці,— сказав Мак-Лін.— Ми називаємо його Бучангемський палац,— посміхнувся він, задоволений власним жартом.

— Це пісковик? — поцікавивсь я.

Мак-Лін кивнув.

— У Бенгалії його зовсім небагато. Переважно закуповують у заможних раджпутів[46], а ще привозять із глибини країни.

Ми й досі їхали, і я зрозумів, чому під’їзна стежка така довга. Лише з відстані можна побачити всю споруду цілком. Два величезні крила, три поверхи, центральна частина, прикрашена такою кількістю колон, що Парфенон позаздрив би.

Автомобіль зупинився поряд із кам’яними сходами, що вели до двох масивних чорних дверей, відчинених назустріч спеці. Підбігли двійко лакеїв-індійців у синьо-золотих лівреях і відчинили дверцята, пір’я на їхніх жорстко накрохмалених тюрбанах аж виблискувало на сонці.

— Дякую за допомогу,— сказав я Мак-Ліну, виходячи з автомобіля.

— Та нічого.— Схоже, він розгубився.— Не хочете, щоб я пішов з вами?

Хлопець він непоганий, та не знаю, чи можна йому довіряти. Серампор — місто Бучана, і я навіть гадки не маю, доки сягає відданість Мак-Ліна. Краще тримати його подалі.

— Немає потреби. Десь тут у Бучана має бути телефон. Як закінчимо, зателефонуємо до поліцейської дільниці.

— Добре, сер,— сказав він, напружившись. Віддав честь і сів до «санбіма».

Ми з Не Здавайся піднялися сходами до головного входу. Позаду нас завівся автомобіль і покотив по стежці, полишивши по собі хмару пилу.

Угорі нас зустрів дворецький. Не індієць, білий. У країні, де праця місцевого населення оцінюється дешевше, ніж робота худоби, присутність білого дворецького багато про що свідчить. Він був лисим, крім пасма сивого волосся від скроні до скроні. Убраний у бездоганний костюм згорблений старий зі зморшкуватим обличчям. Чимось він нагадував Ратана, старезного слугу місіс Боуз.

— Сюди, джентльмени,— запросив він.— Містер Бучан прийме вас за кілька хвилин. Він вибачається, що вам доводиться чекати.

Ми пройшли кімнату, яка мала бути передпокоєм, але легко зійшла б за картинну галерею: картин на стінах висіло більше, ніж я бачив після відвідування Лувра під час війни.

Зупинився біля дверей і запросив нас усередину У кімнаті пахло тютюном. Схоже, це бібліотека Бучана. Саме такі кімнати до душі людям, що самі заробили свій статок: дерев’яні панелі, полиці, заставлені книгами, які явно ніколи не відкривали. Через скляні двері в дальній стіні лилося світло.

— Чи бажаєте щось випити? — запитав дворецький.

Я відмовився.

— А ви, сер? — повернувся він до Банерджі.

— Так, будь ласка. Склянку води, дякую.

— Добре, сер,— кивнув дворецький і зник.

Схоже, Банерджі це розвеселило.

— Чому вам так весело? — поцікавивсь я.

— Так просто, сер.

Я сів на один із шкіряних стільців із високими спинками, що стояли по всій кімнаті, Не Здавайся зайнявся оглядом полиць із книгами. На стелі над нами заворушилася велика пунка, повіяло свіжим вітерцем. Повернувся дворецький зі склянкою і глечиком на срібній таці.

— Ще щось, сер?

Не Здавайся озирнувся на мене. Я похитав головою.

— Ні, це все, добрий чоловіче,— сказав він.— А тепер, будь ласка, полишіть нас.

Тиждень тому я міг би побитися об заклад, що сержанту бракує почуття гумору Тепер я почав сумніватися. У країні, де на все дивишся крізь призму раси, його слова до білої людини можна було легко вважати політичним виступом.

Цокали хвилини. Щоб хоч чимось себе зайняти, я підійшов до скляних дверей. Вони вели на веранду, за якою стелився розкішний зелений лужок, що спускався до апатичної Хуглі. За спиною раптом відчинилися двері, й увійшов Бучан, убраний у сині шовкові штани й білу сорочку з відкритим коміром.

— Мої вибачення, капітане! Самі розумієте, ваше бажання побачити мене сьогодні вранці захопило мене зненацька,— заговорив він діловим тоном.— Але хай би там як, мені все одно приємно. Я читав, що ви заарештували терориста. Дідько, його кілька років вистежували, а ви взяли і спіймали його.— Він клацнув пальцями і посміхнувся.— Якщо вам колись набридне робота в поліції або захочеться чогось більш прибуткового, звертайтесь до мене. Такі люди мені потрібні!

Він показав на пару шкіряних стільців за маленьким скляним столиком.

— Будь ласка, сідайте і розкажіть, чим я можу вам допомогти.

— Я з приводу вбивства Мак-Олі. Хочу поставити вам іще кілька запитань.

Він підвів брови.

— Знову запитання? Я вважав, що справу закрито.

— Мусимо закрити всі неясності.

Бучан повільно кивнув.

— Гаразд.

— Свідок стверджує, що бачив, як ви з Мак-Олі сперечалися незадовго до того, як він пішов із «Бенгальського клубу» в ніч убивства. Чи не могли б ви сказати, що стало причиною суперечки?

— Не знаю, хто вам таке сказав, капітане, але це неправда. Ми мали розмову перед тим, як він пішов, але то була не суперечка. Мак-Олі просив у мене грошей.

— Але ж він отримував добру зарплатню. Навіщо йому гроші?

Бучан знизав плечима.

— Він