Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

але він мудро промовчав. Я міг би зробити йому зауваження, що розгулює по дільниці, убраний немов той кулі, але, мушу бути чесним, сам я теж не при повному параді. Натомість я запитав, що він, у дідька, робить під столом.

— Сплю, сер,— відрапортував сержант.

— Бачу, але чому?

— Утілюю в життя рішення, прийняте...

— Обирайте простіші слова, сержанте, будь ласка.

Він почав спочатку:

— Змушений був піти з дому, бо не зміг подати у відставку.

— Батьки викинули вас на вулицю?

— Можна і так сказати.

— І вам більше нема куди йти?

Він похитав головою.

— Ніхто не приходить на думку, сер.

— А ваш старший брат? Хіба він не в Калькутті живе?

— У Калькутті, сер, але ми вже кілька років не спілкуємося. Ми не дуже ладнаємо один із одним і...— Він замовкнув.

— Маєте несумісні відмінності?

— Та ні,— відповів він.— Сумісні. У тому і проблема.

— Але ж ви не можете спати під столом. Придумаємо щось краще, коли матимемо час. А тепер хочу дізнатися, що там із розтином Деві.

— Призначений на сьогодні.

— А місіс Боуз?

— Перевели до жіночої частини вночі.

— Алібі Стівенса? Щось дізналися?

— Дружина, покоївка і дарван можуть підтвердити, що містер Стівенс тієї ночі, коли сталося вбивство, був удома. Можемо привезти сюди покоївку і дарвана для допиту, якщо хочете.

— Може, пізніше,— сказав я.— А тепер одягайтесь і зв’яжіться з людьми Бучана в Серампорі. Дізнайтеся, коли він повертається.

Він поглянув на мене так, немов я попросив його влаштувати чаювання із тигром у калькуттському зоопарку.

— Вибору не маємо,— пояснив я.— Без Деві й того чоловіка, якому вона довірилася, ми більше не дізнаємося про те, що так засмутило Мак-Олі в ніч його вбивства. Нам відомо, що тут задіяний і Бучан, отож спробуємо його потрусити.

— Чи це розумно, сер? — запитав Не Здавайся.— Він людина владна. Якщо звинувачуватимемо його без доказів, він значно ускладнить наше життя.

Не знаю, як Бучан може ускладнити його ще більше.

— За останні кілька днів, сержанте, на мене напали, в мене стріляли, ще й хазяйка пансіону мало не отруїла. Тож якщо містер Бучан вважає, що може всіх переплюнути, нехай спробує.

Як і передбачав Не Здавайся, дороги на північ і досі були перекриті, тож дістатися з Калькутти до Серампора можна було на кораблі по Хуглі. Отже, за годину — після швидкої зупинки в пансіоні місіс Теббіт, щоб перевдягнутися,— ми під’їжджали до поліцейської пристані біля Принсепт-Ґхата. Не Здавайся вже телефонував до пристані та до дільниці в Серампорі, тож на пірсі на нас уже чекав поліцейський баркас. Керував ним молодий англійський офіцер на ім’я Ремнант і команда з кількох індійців. Сам баркас не дуже відрізнявся від корита, але Ремнант ставився до нього, як до лайнера. Палуба була вимита до блиску, а мідний дзвін так відполірували, що він сліпив очі.

Приплив був на нашому боці, і ми досить швидко просувалися вгору. Ремнант вказав на індуїстський ґхат[45] у Немтоллі. Над сріблястою водою ліниво стелився дим від похоронного багаття. На верхній сходинці ґхата сидів, схрестивши ноги, священик, на грудях його не було нічого, крім священної червоної нитки. Біля підніжжя зібралося кілька людей, щоб віддати останню шану померлому. Усі були в білому.

Місто повільно переплавилось у джунглі, і наша подорож стала нагадувати експедицію. От про таку Індію я і мріяв. Дику, таємничу землю, описану Редьярдом Кіплінгом і сером Генрі Канінгемом. Над рікою здіймався ранковий серпанок і чіплявся за береги, немов тоненьке муслінове простирадло, лише інколи вигулькувало з нього дерево баньян чи місцевий будиночок. Маленькі дерев’яні човни, одні з простим вітрилом, інші взагалі без нього, повільно пливли собі річкою, а їхні лоцмани трималися обраного курсу за допомогою довгої жердини.

На східному березі річки випірнув із туману величний храм, футів сто заввишки, абсолютно незвичного виду. Головна будівля, велика біла двоярусна конструкція, закінчувалася дивною куполоподібною надбудовою, оточеною півдюжиною списів. Перед головним храмом розташувалися в ряд раки, усього дванадцять, немов учні, що прийшли віддати шану вчителю. Усі яскраво сяють на вранішньому сонці, стіни — недоторканно білі, дахи — криваво-червоні.

— Це,— пояснив Ремнант,— храм Калі. Принаймні один із кількох. Навколо Калькутти їх багатенько розкидано, але цей мій улюблений.

Від берега пливли підношення богині — міріади квіток календули, пелюстки троянд і маленькі лампадки з молитвами побожних людей. Ремнант махнув на сходи, що спускалися до води.

— А це ґхати для купання,— сказав він.— Індуси вірять, що занурення в цю воду змиває всі гріхи.

— Дивно,— знизав я плечима.— А от мені вчора один індус розказував, що гріхи не пробачаються. Що карма не допускає змін.

— У тому і проблема з індуїзмом,— відповів Ремнант.— Він такий містичний, що навіть індуси плутаються.

Незабаром на обрії показалося кілька цегляних труб, що вивергали в блакитне небо чорний дим.

— Серампор,— сказав Ремнант, і команда спрямувала баркас до західного берега.

Джунглі поступово зникли, відкривши кілька великих особняків. Вони нагадали мені світлини бавовняних плантацій у Південній Кароліні, їхні підстрижені лужки тягнулися аж до річки.

— Елегантне містечко,— зауважив я.

— Правда? — підтримав Ремнант.— Власне, його заснували данці. Вікінги на Хуглі! Це був процвітаючий центр комерції, доки Ост-Індська компанія не припинила пускати кораблі з верхньої частини ріки. Урешті-решт данці змушені були продати нам це місце майже за так. Відтоді тут усим заправляють шотландці.

Баркас підплив до берега і неквапливо пришвартувався біля старої дерев’яної пристані, де на нас уже чекав кремезний офіцер, схожий на ведмедя, який представився старшим поліцейським офіцером Мак-Ліном. Вигляд він мав доволі екзотичний. Вогняно-руде волосся і статура моряка, але рожеве личко з ніжними дитячими рисами, немов обличчя не встигло вирости за рештою тіла. Форма лише підкреслювала цей контраст і робила його схожим на школяра, такого, який ніби народився для того, щоб грати на тубі в шкільному оркестрі.

— Вітаю вас у Серампорі! — сказав він.

Шотландський акцент. Не дивно. Якби я був людиною азартною, поставив би кругленьку суму на те, що він із Данді. Офіцер потиснув мою руку з палкістю старого друга і повторив процедуру з Не Здавайся, майже піднявши низенького сержанта над землею. Привітавшись, він повів нас до «санбіма 16/20», що стояв на узбіччі.

— Вам пощастило, капітане,—