Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

- Добрий вечір. - різко обірвав мої фантазії грубий низький голос. Високий широкоплечий чоловік, що відчинив двері, кинув на мене непривітний, трохи роздратований, ніби я відірвав його від важливих справ, погляд і додав. -  Чим можу допомогти?

- Ем, - злегка розгубившись, я потоптався на місці, - я шукаю… шукаю Ліку.

- Ліку? - Тут же відгукнувся чоловік, спочатку роздратовано скривившись, потім у підозрілості звузивши очі. – А ви їй хто?

– Я? Ну… я друг. - Знизавши плечима, видав я.

- Друг? - З ще більшою підозрілістю перепитав чоловік. Потім хмикнув, глузливо скривившись. — Ну, що ти за друг такий, якщо навіть не знаєш, що вона живе в іншому місті?

Ця явна недоброзичливість трохи вибивала з колії. І цей його погляд - уїдливий, з деякою часткою зарозумілості, - неслабо дратував. Я розумів, що ця людина - батько дівчини, до якої я небайдужий, і в майбутньому мені можливо не раз ще доведеться з ним перетинатися, тож варто було б поводитися більш ввічливо, але така відкрита ворожість не сприяла люб'язностям. Насмішка – це не те, що я готовий був терпіти до себе.

- Адже зараз літо? - Піднявши брову, кинув я з усмішкою, спираючись на поруччя, приймаючи зручну позу, ніби збираючись вести довгу стомливу розмову.

- Яке точне спостереження. - пирхнув чоловік. Очевидно, вловивши зміну мого настрою, він і сам поспішив набути якомога більш самовпевненого і розслабленого вигляду. Склавши руки на груди, він знову обдарував мене глузливим поглядом.

– Влітку студенти повертаються додому. - Помітив я, продовжуючи стежити за реакцією чоловіка.

Те, що Ліки тут немає, я вже зрозумів. Ховати її в надрах квартири, відбиваючись від настирливих залицяльників цей чоловік точно не став би. Залишалося одне - він, так само, як і я, нічого не знав про її місцезнаходження. А це означало, що вона у своїх образах до батька та заявах про те, що йому немає до неї діла, була права.

- Ну, можливо, безвідповідальні студенти-нероби, і повертаються. А ті, хто прагнуть більшого, залишаються в гуртожитку і продовжують розвиватися…

Я обірвав чоловіка на півслові гуркотливим сміхом.

- Ну так, звичайно ... - Мотнувши головою і відсміявшись, я глузливо скривився. - Кажете, що я за друг?.. А ви? Що ж ви за батько, якщо навіть не знаєте, що гуртожиток, у якому живе ваша дочка, на літо закривається? Завжди. Повторюю, ЗАВЖДИ. З року в рік.

Вираз обличчя чоловіка різко змінився. Зник будь-який натяк на насмішкуватість та самовпевненість. Щелепи його стиснулися, очі блиснули небезпечним вогнем.

- Ти що це тут надумав, щеня? - З почорнілим від злості обличчям, стиснувши кулаки, чоловік рушив у мій бік. - Та хто ти такий щоб давати оцінки моєму батьківству?

- Ой, та перестаньте. - Я махнув рукою, і пирхнув. – На мене всі ці ваші загрозливі гримаси не діють.

Не знаю, може у мене був якийсь дефект чи збій інстинкту самозбереження, але я й справді його не боявся. Незважаючи на те, що батько Ліки був в два рази більший за мене в широчінь і при бажанні міг притулити мене однією лівою, страху я не відчував. Я відчував злість. За Ліку. І жаль. За неї ж. Вона заслуговувала на кращого батька,  а не на ось це ось непорозуміння. Розуму не докладу, як їй вдалося вирости такою прекрасною людиною, виховуючись оцим чолов’ягою.

- Слухайте, я дурень думав, що в мене тато - відстій. Але ви… - Я підняв руки і зі значенням округлив очі. - Ну просто батько року, чорт забирай. - Знущально поплескав я.

- Та ти… - Крізь зуби почав чоловік, роблячи ще один крок до мене, і вже скидаючи руку, ніби збирався схопити мене, наче цуценя, і тріснути об брудну підлогу під'їзду, але я знову лише відмахнувся.

- А Ліка мала рацію ... - Почувши ім'я дочки чоловік різко пригальмував і ніби прислухався. - Я думав вона перебільшує, кажучи, що вона для вас нічого не означає. Ну, знаєте, діти схильні все драматизувати, батьки завжди в чомусь винні, тією чи іншою мірою… Я наполягав, навіть вимагав, щоб вона поговорила з вами, розповіла про свої мрії, попросила підтримки, допомоги. А вона казала, що ви її не послухаєте. Казала, що вам на неї начхати. Виходить, мала рацію. Тільки правда в тому, що ви ще гірший батько, ніж вона вас описує…

Я домовив і подивився на чоловіка. Він продовжував свердлити мене очима, продовжував загрозливо стискати щелепу. Але я бачив, виразно бачив, як в очах з'явилося щось таке, невиразне ледве вловиме. Схоже, він задумався. Здивувався. Не думаю, що я змусив його поставити під питання свої батьківські якості, але може мені вдалося хоча б посіяти зерно сумнівів.

- Якщо Ліка вийде на зв'язок, скажіть їй, що я її шукав. – сказав я. – Нехай знає, що вона хоч комусь потрібна. - виплюнув наостанок, і розвернувшись пішов геть, залишивши чоловіка наодинці з його роздумами, сподіваюся, тепер не багатими на надто приємні самооцінки.

Настрій був ні до біса. Знову зусилля витрачені даремно. Знову без результату. Я ні на сантиметр не присунувся до мети. Вона, як і раніше, продовжувала вислизати.

З важким серцем я подався до мами. Провідав її, переночував. Допоміг трохи по господарству під її нескінченні захоплення з приводу майбутнього весілля Ігната і Поліни, і наступного ж вечора вирушив додому. Слухати про чужі плани, кохання та щастя, було нестерпно.