Франк Тільє - Пазл

голова була нахилена трохи набік, руки схрещені, а обличчя виражало лише страждання.

Ілан погладив її по щоці і завив.

Усі вони були тут. Учасники «Параної». Усі мертві.

Ілан поповз по підлозі і побачив біля плінтуса викрутку з оранжевим руків’ям. Він узяв її і стиснув у руці, наче зброю. Йому здавалося, що він опинився в пеклі.

Залишалося ідентифікувати ще одне тіло. Кого вбивця приніс сюди і поклав на верхній ярус? Ту руду учасницю, Валері Жербуа? Віржіля Гадеса?

Він зібрався підняти ковдру, коли за спиною пролунав голос, приглушений тканиною.

— То як, ти досі не зрозумів?

Ілан підскочив і обернувся. У дверному отворі стояв убивця з викруткою, одягнений в оранжевий комбінезон і з полотняним мішком на голові. Ілан наставив на нього викрутку.

— Навіщо? — вигукнув він.— Навіщо все це?

— Для того щоб відтворити правду. І щоб ти усвідомив себе. Ти від самого початку шукав винного, але всіх цих людей, одного за одним, убив ти. Ти і тільки ти. І якщо добряче поміркувати, то це логічно.

Ілан міцніше стиснув руків’я викрутки.

— Ти божевільний, Філоза, Шардон чи як тебе там.

— Хіба викрутка в моїх руках? Хіба це я весь заплямований кров’ю? Тобі знайоме це місце, бо ти вже був тут разом із Хлоєю Сандерс, Вінсентом Гайгексом та іншими. Ці кам’яні стіни тобі нічого не нагадують? Того дня надворі було стільки ж снігу і сонце світило так само. Це і є той самий притулок, де всіх убили. І це було минулого року.

Слова відлунювали в Ілановій голові. Раптом він побачив картину: він іде разом із Хлоєю по снігу, піднімаючись по схилу, разом з групою людей позаду них. Він нахмурив брови і спробував зосередитись на тих, хто йшов позаду. Він не міг чітко роздивитись обличчя, але один з них виділявся серед інших силуетів своєю величезною статурою. Чи міг це бути Мокі?

Яскраві сонячні промені дедалі більше заливали кімнату.

Чоловік у оранжевому комбінезоні продовжив:

— Розплющ очі. Звідки у всіх, окрім тебе, ті шрами? Чому на всіх надгробках однакова дата смерті — минулий рік? Їх усіх убив ти!

— Нас усіх запроторили до цієї лікарні, над нами проводили досліди, і…

— Ці шрами — це удари викруткою, які наніс їм ти. Надгробки там тому, що всі вони мертві. Ти напав на них посеред ночі, коли вони мирно спали, виснажені після денного полювання на скарби. Озирнись навколо, саме в такому положенні ти залишив тіла. Напередодні ви були всі разом. Наступного ж дня залишився лише ти, сидячи у снігу, зі стертою пам’яттю. Це було рік тому. Вісім трупів, що опинились у могилі через тебе.

Ілан похитав головою. Він згадав ті маленькі надгробки на задньому дворі психлікарні. На очах забриніли сльози.

— Це безглуздо. Це ти їх усіх убив. Ти притягнув сюди їхні тіла. Ти…

Чоловік вказав пальцем на ліжко позаду Ілана.

— Ти маєш поглянути.

Молодий чоловік трохи повернувся і стягнув ковдру. Лежачи на боку, на нього широко розплющеними очима ­дивився Максим Філоза. Його светр був всіяний дірками на грудях.

Ілан закляк. Якщо Філоза мертвий, тоді…

— Хто ти? — запитав він тремтячим голосом.

— Думаю, тепер ти готовий.

Чоловік купався у яскравому променистому світлі, яке утворювало білий еліпс за його спиною. Він підніс руку до горла і зняв мішок з голови.

— Ти вгадав: я — Люка Шардон,— сказав він.

Ілан дивився на це обличчя скільки міг, перш ніж воно розчинилось у сліпучому світлі.

Це обличчя було його власне.

64

Історія закінчилась.

Годинник на стіні лікарняної палати показував майже першу ночі.

Санді Клеор вимкнула диктофон. Її пацієнт, Люка Шардон, говорив більше шести годин із моменту прибуття до палати. Якщо додати ще обстеження, які він пройшов посеред вечора…

Виснажена, вона підвелася і підійшла до нього.

— Ви забули шматок простирадла на стільці,— сказав Шардон.— Не загубіть його, він важливий для мене. Напис на ньому — це останнє, про що я подумав, перш ніж впав у кому.

Клеор підійшла, взяла шматок тканини і поклала його на нічному столику — так, що напис «ІЛ АН 2-10-7» було добре видно.

— Тепер це все, що від тебе лишається, «Ілан 2-10-7»,— сказав Люка Шардон, дивлячись на маленьку білу смужку.— Звичайний шматок простирадла.

Він поглянув на співрозмовницю.

— Ілан Дедіссе… «Ilan deux-dix-sept»[19]. Як ви це поясните? Приголомшливо, чи не так?

Психіатр була вражена розповіддю. Їй знадобився час, щоб відповісти.

— Я помітила, що назви барж, поштових марок та лабораторії, які ви згадували під час своєї розповіді, відсилають до об’єктів з вашого світу. «Абіліфай» застосовується для лікування шизофренії. «Авлан» — назва, яку ви дали марці,— це бензодіазепін, «Еффексор» — це…

— Антидепресант…

Ілан подивився на крапельницю, що була введена в його передпліччя.

— То ось звідки цей фіолетовий слід на моїй руці.

— Неймовірно. Ваша історія сповнена подібних дрібних деталей. Ваш розум використав те, що вас оточує, щоб… вибудувати цей неймовірний сценарій. Він використав назви медикаментів, імена, що натякають на світ відеоігор, як-от Соні, Маріо, а також безліч відсилок до «Пекла» Данте, зокрема для того, щоб оживити місце дії, людей…

Люка Шардон дивився психіатру в очі.

— Ця історія була не просто вигаданим сценарієм, вона відкрила мені правду, лікарю. Я вбив усіх цих людей, включно з моєю колишньою дівчиною Хлоєю. Я вбив їх у гірському притулку, коли вони відпочивали після важкого дня полювання на скарби. Тепер я це чітко пам’ятаю. Це дійсно правда?

Санді Клеор кивнула.

— Так. Ви пам’ятаєте, за яких саме обставин?

— Того вечора ми сварилися з Хлоєю, я хотів повернутися додому.

— Чому?

— Я погано почувався надворі, паморочилося в голові. Світло, висота, усі ці гравці… Я хотів повернутися до своєї кімнати, замкнутися там, щоб навколо мене нікого не було. Але Хлоя змусила мене залишитися. Йшов сніг, починало темнішати, повернутися того ж вечора було неможливо. Тоді я забився в куток у тому притулку і не ворушився. Але… щось стукнуло мені в голову. Я чув крики, я…

Він замовк на декілька секунд, перш ніж продовжити.

— Потім біля мене опинився відчинений ящик для інструментів. З тією викруткою з оранжевою ручкою… Не знаю, що на мене найшло. Посеред ночі я стиснув їй в руці аж до болю. І…

Він заплющив очі. Його обличчя скривилось, м’язи напнулися під ременями.

— Вдарив… Я всіх їх убив… Я…

Тепер він ридав.

— Чому? Чому я це зробив? Я ж не вбивця.

— Саме тому вас визнали неосудним.

Психіатру було важко зберігати ясність думок. Неймовірна історія, яку розповідав її пацієнт упродовж декількох