Дейв Еггерс - Сфера

вона могла і помилитися. Одягла куртку, а мама вийшла з нею за двері з конвертом у руці.

— Мерсер просив тобі передати.

Мей узяла звичайний офісний конверт. На ньому не значилося ні її адреси, ні імені, нічогісінько.

Поцілувала маму в щоку, вийшла з дому, надворі ще відчувалося денне тепло. Виїхала з подвір’я і покотилася на автостраду. Лист лежав на колінах, і цікавість перемогла. Під’їхала до краю дороги, відкрила конверт.

Дорога Мей,

так, ти можеш і повинна прочитати це на камеру. Я передбачав, що ти так і зробиш, тому пишу цей лист не тільки тобі, а також твоїй «аудиторії». Привіт, аудиторіє.

Вона майже почула вступний вдих, оте Мерсерове налаштування на серйозну промову.

Мей, я більше не можу з тобою бачитися. Не те щоб наша дружба була постійна та ідеальна, але я не можу залишатися твоїм другом і одночасно брати участь у твоєму експерименті. Мені дуже шкода тебе втрачати, бо ти багато значила в моєму житті. Ми обрали занадто різні еволюційні шляхи і вже невдовзі віддалимося одне від одного настільки, що не зможемо спілкуватися.

Якщо ти бачилася з батьками, і мама дала тобі цей лист, тоді ти мала помітити, як уплинули на них оті твої дурниці. Пишу цей лист після того, як побував у них удома; обоє вичавлені, виснажені лавиною, що ти на них обрушила. Це вже занадто, Мей. І неправильно. Я допоміг їм затулити кілька камер. Навіть сам купував тканину. І зробив це з великим задоволенням. Вони не хочуть отримувати всілякі смайлики, веселі чи сумні, вони не хочуть отих «цвірків». Вони хочуть усамітнення. Не хочуть, щоб за ними наглядали, бо ніякі бісові послуги не вартують того, щоб людину тримали під контролем.

Якщо так триватиме далі, то постане два суспільства — принаймні я сподіваюся, що лише два, — те суспільство, яке ти допомагаєш будувати, й альтернативне. Ти і такі, як ти, залюбки житимете під постійним наглядом, завжди спостерігаючи одне за одним, коментуючи одне одного, голосуючи одне за одного, подобаючись і не подобаючись одне одному, надсилаючи одне одному сумні та веселі смайлики і більше майже нічого на роблячи.

Раптом на зап’ястя хлинули коментарі. «Мей, ти справді була така молода і дурна? Як тільки ти примудрилася зустрічалася з такою діркою від бублика?» То був найпопулярніший коментар, невдовзі його витіснив інший: «Знайшов його фотку. Він що, мав у своєму роду снігову людину?»

Читала лист далі:

Мей, я завжди бажатиму тобі добра. Також сподіваюся, хоча й розумію, наскільки це малоймовірно, що десь там, у майбутньому, коли ваша віра у свою вищість — оте нестримне самозамилування і загребущість — зайде надто далеко і обвалиться сама на себе, тоді до тебе повернуться людяність і відчуття перспективи. Бля, та що я верзу? Все уже й так зайшло надто далеко. Хочу лише додати: чекаю того дня, коли якась криклива меншість нарешті повстане і заявить, що все зайшло вкрай далеко, а цей ваш інструмент, набагато віроломніший за решту людських винаходів, необхідно зупинити, регламентувати, повернути у зворотний бік, і що ми найбільше потребуємо можливості відмовитися від участі у цій грі. Ми живемо у деспотичній країні, нам не дозволено…

Мей поглянула, скільки залишилося сторінок. Ще аж чотири аркуші, списані з обох боків, найімовірніше, таких же безцільних теревенів. Кинула писанину на пасажирське сидіння. Бідолашний Мерсер. Завжди був хвалькуватий, ніколи не розумів своєї аудиторії. І хоча вона знала, що він налаштовує проти неї батьків, щось їй таки муляло. Невже їм і справді все це так допекло? Вона від’їхала тільки квартал, тому вийшла з авто і подалася додому пішки. Якщо вони й справді засмучені, тоді їй слід щось із цим робити.

Зайшла досередини і не побачила їх у двох найзвичніших місцях — у вітальні та в кухні, а тоді зазирнула до їдальні. Нікого. Єдине, що свідчило про їхню присутність, — каструля з киплячою водою на плиті. Намагалася не панікувати, але булькання окропу на тлі зловісної тиші в домі складалися у якусь спотворену картинку — зненацька зануртували думки про пограбування, самогубство чи викрадення.

Побігла вгору, перестрибуючи за раз через три сходинки, швидко повернула ліворуч до спальні і побачила їх обох: очі округлені, нажахані — звернені на неї. Тато сидів на ліжку, а мама вклякла на підлозі, тримаючи його пеніс у руці. Біля татової ноги невеличка коробка зі зволожувальним кремом. Миттєво всі збагнули, що сталося.

Мей відвернулася, спрямувавши камеру на журнальний столик. Ніхто не мовив і слова. Мей здогадалася зайти у туалет, де спрямувала камеру в стіну і вимкнула гучність. Перемотала буфер — перевірити, щó захопила камера. Сподівалася, об’єктив, хилитаючись на шиї, пропустив оту сцену ганьби.

Але не пропустив. Ракурс камери дозволив навіть уздріти сцену ще чіткіше, ніж побачила Мей. Вимкнула відеоплеєр. Зателефонувала в ДУ.

— Чи можна чимсь зарадити? — запитала вона.

За кілька хвилин говорила особисто з Бейлі. Тішилася, що додзвонилася до нього, бо знала: тільки Бейлі — чоловік із непомильним моральним компасом погодиться допомогти. Адже йому не хочеться, щоб статевий акт транслювали по всьому світові, хіба ні? Звісно, це вже сталося, але однозначно вони можуть стерти тих кілька секунд, і зображення вже ніхто не знайде, воно не стане вічним.

— Мей, та ти що, — сказав він. — Добре ж знаєш, що не можемо цього зробити. На що тоді перетвориться прозорість, коли стиратимемо все, що видасться нам сороміцьким? Ти знаєш, ми нічого не стираємо. — Голос лунав співчутливо, по-батьківському, тому Мей знала, що змириться з будь-яким його рішенням. Йому видніше, бачить на багато миль далі, ніж Мей чи хтось інший. Про це свідчила його надприродна незворушність.

— Мей, для успіху цього експерименту зокрема і «Сфери» загалом нам потрібен абсолют. Потрібна чистота і досконалість. Розумію, кілька днів цей епізод дошкулятиме, але, повір мені, дуже скоро всі втратять до нього інтерес. Коли нічого не приховано, все прийнятне буде прийнято. Тому тримаймося. Ти маєш бути взірцем для наслідування. Ти маєш дотримуватися одного курсу.

Мей рушила назад до «Сфери», сповнена рішучості повернутися до кампусу і більше ніколи його не покидати. Досить із неї сімейного хаосу, Мерсера та жалюгідного рідного містечка. Вона навіть до пуття не розпитала батьків про камери «ВидоЗміни». Вдома — якась божевільня. У кампусі все знайоме. У кампусі жоднісінького тертя. Не треба виправдовуватися, не треба пояснювати сфероїдам майбутнього планети і те, як усе має бути і незабаром буде.

Дедалі частіше їй ставало якось аж болісно перебувати за межами кампусу. Там безхатченки, а разом з ними ті всюдисущі огидні запахи, зламані автомобілі, немиті стільці та підлоги, всюди падає