Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

class="p1">— Доки формувався диван[232] великого султана, відбувалися призначення і ділили титули й землі, ніхто не звертав уваги на гнів кизляра-аги. А той чорний євнух — головний в гаремі султана і відповідальний за все, що відбувається у внутрішніх покоях. І за формування нового гарему, і за переселення колишнього гарему вбитого султана відповідальність лежить на ньому. І ось минулої ночі він усе-таки зумів припасти до вуха султана Мустафи і шепнути йому про те, що трапилося. А сталося дуже сумне. Оскільки це подія державної ваги, то вирішення цієї проблеми мають винести на засідання дивану великого султана...

— І про що мова? — щось передчуваючи, запитав Іван Сірко.

— Під час заворушень із гарему безслідно зникла одна з аджемі[233]. Султанові Осману, який мріяв про великі походи, було не до новеньких наложниць. Але дівчину продовжували готувати в надії, що на неї зверне увагу падишах. Вона читала Коран арабською, писала османською, грала на музичних інструментах, танцювала, співала, шила й вишивала. І за кожен проведений у гаремі день отримувала шість акче...[234] Можливо, її помітив би і султан Осман. Можливо, навіть дозволив би ощасливити себе. Але немає вже султана Османа. А зараз немає і тієї аджемі, а ось запис у величезних книгах гарему є. І, згідно з тим записом, дівчина повинна бути. А її немає. Ні живої, ні мертвої. Отже, вона втекла або значно гірше — її викрали. За день провели розслідування і з’ясували, що в коридорах гарему було вбито трьох яничарів. Четвертого не вбили, щоб не забруднити в крові його яничарський одяг. І його знайшли по слідах крові на тому одязі, що був на його товаришеві і в який він переодягнувся. Ось тут і з’ясували, за допомогою розпеченого заліза, що він злочинець і вчинив замах на державну честь. А ще з’ясували, що незадовго до того, як втратити свідомість, він бачив яничара з характерною плямою під нижньою губою. З’явилося припущення, що саме той яничар і викрав ту нікому вже не потрібну аджемі, яка, згідно із записами в книзі, є особистою власністю султана і могла стати його дружиною! Виходить, що той яничар із плямою під губою викрав хай імовірну, але дружину падишаха! Для османів питання честі, а тим паче пов’язані з дружиною, — це питання життя і смерті. А для держави османів викрадення з гарему — це однаково, що для Європи викрадення королеви! Вже за годину люди беджекбаші[235] перевертатимуть кожну крамничку, заглядатимуть у вози кожного арабаджи[236], опитуватимуть мешканців і шукатимуть, шукатимуть, шукатимуть. Можеш бути певен: хтось бачив, як два яничари входили в мій дім, і один із них мав характерний знак під губою.

Це неймовірно, але Іван розсміявся.

— Тобі весело від того, що мій будинок згорить, а мої діти будуть продані в рабство? Тебе і дівчину порубають на шматки, а потім згодують левам, щоб і сліду не залишилося. Але ви на це йшли усвідомлено. А мене про це не попередили, — почувся докірливий голос Авраама.

— Ні, я цього не бажаю. Адже ти допоміг нам у скрутну годину, і ми розраховуємо на багаторічну співпрацю з тобою і твоїми людьми. А сміюся я тому, що радію, що тільки сьогодні почнеться цей пошук. Тому що саме сьогодні той день, коли ми покинемо Стамбул. А щоб убезпечити тебе, твій будинок і твою сім’ю, я виявлю себе, доки Йонатан і дівчина добиратимуться до Сарієра...[237]

— Але ж там фортеця Румеліхісар і великий гарнізон?

— А ще ліс, зарості, персиковий сад і круті береги Чорного моря! Я поясню Йонатану, де його чекатимуть. Потрібен тільки візок і арабаджи...

— Візок і двох мулів я дам. А людини немає! Якщо схоплять мою людину, вона видасть мене, і тоді горе спіткає мою сім’ю. Від усіх інших звинувачень я відкуплюся.

— Але потрібна людина, яка знає, як туди дістатися. Або принаймні той, хто може запитати дорогу і не викликати своєю вимовою питань. Адже тоді Йонатану і Ганні не уникнути страшної смерті. Де нам узяти таку людину? Надійного, а найголовніше — відважного!

І тут із-за кущів піднявся Богдан:

— Це я. Я врятую Ганну! Я знаю турецьку мову, і я добре знаю ці береги йде фортеця Румеліхісар. Придивлявся, поки грав у шахи, — з усмішкою закінчив він.

Довго й уважно дивилися на Богдана козак Сірко та сефард Авраам.

* * *

Пан Дзевульський нервово поглядав на нюрнберзький хронометр. Дивовижний прилад на заводній пружині вказував стрілкою на половину між цифрами дев’ять і десять[238]. Антонім ще раз перевірив завод пружини і сховав це позолочене яйце в кишеню свого халата. Ще трохи — і про угоду з козаком Сірком можна буде забути. Себто руйнувалася надія на тріумфальне повернення пана помічника комісара і на його подальшу кар’єру. А пан Дзевульський повірив цьому Іванові. Повірив, тому що переконався — це не просто козак, а людина з багатьма достоїнствами, вміннями і... таємницями.

Пан Дзевульський пройшовся вздовж високого берега моря в бік персикового саду, але, не дійшовши двох десятків кроків, повернувся на колишнє місце. Постоявши з притуленою до чола рукою і нічого приємного так із-під неї й не побачивши, Антонім спустився крутою стежкою до моря. Тут на великому валуні сидів по-козацьки стрижений і з величезними вусами садівник Гасан — у заношеному довгому гемпеке[239], без штанів і головного убору. Морська хвиля вже до блиску віддраїла його голі п’яти, а він сам зранку викурив сьому люльку.

— Прийде! — русинською протяжно мовив Гасан і накреслив великим пальцем ноги щось на піску під водою.

— Прийде, прийде... А не йде! — спересердя вигукнув Антонім. — Може, ще раз перевірити, подивитися, прощупати, га?

— Який ти, ляше, неспокійний. Нізащо б з тобою в засідку не сів. Вже сто разів за ці два роки перевірив, подивився, прощупав. Невже ти думаєш, що я весь час у саду джмелів ганяв? Я свою справу знаю, тому тут і залишений. Ну ось! Чуєш? Здається, Сірко на підході...

— Нічого не чую, — сердито буркнув пан Дзевульський і поліз по глинистій стежці вгору.

Глянувши за звичкою на «нюрнберзьке яйце», він знову приклав долоню до лоба і подивився на дорогу, яка вела зі Стамбула. Тепер, не дуже чітко, але й він почув звук пострілу, а потім і другий.

Значить, усе-таки