Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

мабуть, було багато. Цілий день десь пропадав. Та й господар будинку не з’являвся. Зрідка на бесіду напрошувався «Богом даний» єврей Йонатан. Але яка з ним може бути розмова...

Та виявилося, що може! Увечері Йонатан у присутності Ганни так жваво й цікаво описав свої, як він сказав, «мойсеї», що навіть побачилися і високі береги Дніпра, і запилюжені дороги Наддніпрянщини, і моторошний Чорний ліс, і безкрає море степу, по якому зі скрипом пливуть величезні мажі... Розповів київський шинкар і про своїх мимовільних попутників. Особливо змальовував козака Івана і те, як його всі поважають.

Слухала ті розповіді Ганна й аж на лиці мінилася. То жахалася, то співчувала, то сміялася, то раділа, а більш за все журилася. Бо те, про що розповідав Йонатан, відбувалося там, за чужим морем — у рідній стороні.

— Побувати б іще разочок у рідних краях, — тяжко зітхнула дівчина. — Здається, все б віддала, щоб побачитися з рідними, з подругами... Посидіти біля будинку в садочку і послухати, як співають вечорами сусіди. Та й самій заспівати разом з ними... А головна пісня — та, що співала мені матінка.

І заспівала Ганна! Спочатку тихо й несміливо, згадуючи слова і мелодію, а потім усе голосніше й душевніше:

Котику сіренький,

Котику біленький,

Котку волохатий,

Не ходи по хаті.

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти,

Дитя буде спати,

Котик воркотати.

Ой на котка воркота,

На дитину дрімота...

І не було в цілому світі кращої за ту пісню, яка пробудила душевну пам’ять про рідну землю, таку змучену та знесилену, але рідну-ріднесеньку Украйну! Витоптують її вороги, палять і кров’ю заливають... Однак виростають на цій землі сильні, працьовиті українці, які співають так, що душа завмирає, а треба — то й б’ються на смерть за батьків, дітей, за віру і майбутню щасливу долю. Така вже доля цієї землі, що кожен негідник воліє поласувати її плодами. Але ніколи не стане вона бранкою лютого чужинця. Прийде час, підніметься на боротьбу народ — і доля неодмінно стане щасливою для тих, хто її виборов і не скорився.

Не витримав Богдан. Вибіг з альтанки і в кут дальній забився. Там його і знайшла Ганна. Сіла поруч і голову на плече схилила. Дві чисті душі, два сумні серця в краю далекому і чужому...

* * *

А ранок для Богдана був неймовірно сумний. Добре повинно спатися в альтанці, на м’яких подушках і при ранковому вітерці. Та не спалось... Чи то від усвідомлення того, що сьогодні повернеться він на кляту галеру і, можливо, навіки згине за клятим веслом. Чи від того, що не побачить він ні матінки, ні рідної хати, ні того, як цвітуть вишні й груші. А ще... Ще ніколи він більше не побачить Ганну... Не побачить і не почує ні її пісень, ні її голосу. І ця печаль рвала серце і душу!

А тут ще під старою акацією тиха розмова. Один голос знайомий. З тривогою, а то й насилу каже Іван. Може, йому пляма під губою заважає, а може, з тієї причини, що говорить він турецькою, яку вже добре знає Богдан. Тією ж мовою відповідає і співрозмовник. Лише раз бачив і чув його Богдан. То господар цього багатого будинку, людина заможна і розважлива у справах і в думках.

Не стерпів Богдан. Лисицею пробрався ближче до тієї акації і завмер, вслухаючись. Хоча два роки чув і вчив у розмовах з Асланом-пашею ту мову, але не все розумів. Хоча того, що зрозумів, вистачило для ще більшої печалі.

— Бачив я трупи і того великого візира Ділавера-паші, й улюбленця султана Османа, кизляра-аги Сулеймана. Обидва були без голови. Бачив, як над тілом останнього журився спійманий султан Осман. «Він не винен. Якби я слухав його порад, це нещастя ніколи б не спіткало мене», — сказав тоді султан. Потім яничари повели його у свої казарми, а далі нам потрібно було вибиратися з того бджолиного вулика, де одна-єдина помилка могла погубити і мене, і Ганну.

— І Ганну... — як луна, відгукнувся господар будинку.

— Я дізнався, як був убитий Султан. Навіть Аллаха свого не злякалися. Під час вечірньої молитви в темницю, куди кинули султана, прийшов його лютий ворог Давуд-паша зі своїми людьми і накинув на нього аркан. Бачив я того султана на війні — міцний був юнак. Вірю тому, що він довго опирався. Але опору поклав край чоловік на ім’я Кіліндер Угрусу. Він так міцно стиснув мошонку султана, що той миттю віддав Богові душу...

— А я знаю про інше... Султана бажали врятувати і вивезти на возі з Семибаштової в’язниці, але завадив великий майстер гюреша[230] Біньяз, який, наче кошеня, задушив султана. Тоді Джебеджі-паша відрізав султанові ніс і вухо й відніс їх матері колишнього і нового султана Мустафи... Але як би не було, це надзвичайно сумно. Вперше за віки владарювання османських султанів було вбито падишаха, який перебував при влад. Чи це не фатальний знак занепаду Османської держави?.. Ех-хе-хе-хе...

— Навіщо так гірко зітхаєш, Аврааме? Через те, що при султанах вам, євреям, добре торгується і живеться?

— І це теж, — погодився господар будинку. — Але зараз мене лякає та звістка, заради якої я так рано розбудив тебе, козаче Іване... Ні! Я все добре пам’ятаю. Ми, сефарди, не порушуємо клятв. Допоможемо і тобі, і твоїм друзям...

— А ми допоможемо і словом, і ділом вашій торгівлі в Украйних землях та в Києві. Так хотів сам гетьман Конашевич. Цього бажає і старшина козацька. Ти знаєш, що покійний гетьман доручив мені свій доблесний меч, і до моїх слів прислухається навіть кримський хан...

— Колишній кримський хан...

— Не мине й року, як великий хан Мехмед Гірей знову пануватиме в Криму та в степу[231]. Меч — це важливий знак для всіх козаків. І тебе, Аврааме, і Алмона ми з Йонатаном зустрінемо з пошаною. Ви будете під нашою опікою. Тож без ризику зможете закуповувати хутра, шкури, пеньку, зерно і що забажаєте...

— Так само ми будемо продавати свої товари, — закінчив думку Сірка господар будинку. — Це все буде... Але ось зараз... Зараз кожної миті в мій дім може постукати горе!

— Про що це ти? — стривожився Іван.