Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

про лоша на ім’я Тавр, про товаришів із львівської колегії єзуїтів, а найсумніше — видиво закривавленого батька на полі під Цецорою...

А тут спав, як немовля, аж до вечора, поки не почув дівочий голос, а потім сміх, що нагадував сріблястий дзвіночок.

О, як давно він так близько не бачив дівчини, та ще й із таким розкішним світлим волоссям і неймовірно блакитними очима. На догоду примхам капудана-паші він піднімався на палубу галери. Звідти було видно береги і людей. Але жінок, а тим паче дівчат дуже нечасто вдавалося побачити. І вже точно до галери не долинав їхній голос, а тим паче сміх, який у турецьких дівчат ніколи не звучав у присутності чужих людей.

А найрадісніше було те, що дівчина розмовляла рідною для Богдана мовою, як і той юнак у турецькому одязі, який супроводжував її по стежці чудесного двору.

Незабаром дівчина і юнак у турецькому одязі увійшли в альтанку. При їх появі Богдан низько вклонився і так і застиг, не знаючи, як себе поводити далі, а головне — хто ці люди. Особливо дівчина, одягнена в чорне, але з відкритим обличчям і таким милим і привітним поглядом.

— Здоров будь, Богдане! — голосно русинською сказав юнак і, приклавши руку до серця, схилив голову. Потім випростався і вказав рукою на подушки:

— Сядьмо. На нас чекає довга розмова. Я Іван Сірко. Козак і джура покійного гетьмана Конашевича, відомого як Сагайдачний.

З такого вітання можна було не лише неабияк здивуватися, а й неабияк засумніватися, пам’ятаючи про те, що воно прозвучало в центрі османської столиці. Але, здавалося, Богдан на це не зважив, бо його очі, серце і розум були зайняті зовсім іншою, більш важливою справою. Він дивився і не міг надивитися, милувався і не міг намилуватися, насолоджувався і не міг насолодитися. Такої краси Богдан ще не бачив. Це була Господня винагорода за його два роки каторжної праці й необхідності догоджати ворогові. І лише одна думка зараз володіла ним — простягнути руку і торкнутися руки цієї вродливої дівчини.

Завваживши застиглий погляд Богдана, Сірко голосно кахикнув і сказав:

— Гаразд. Поговоріть тим часом удвох. Я пізніше навідаюсь.

* * *

Навідався Іван Сірко наступного дня опівдні.

— Ну що, наговорився з Ганною? — було його привітанням.

Богдан спідлоба зиркнув на юнака, але все ж вирішив відповісти якомога м’якше:

— Я давно не чув такого приємного голосу і не бачив такого чарівного обличчя.

— Це через те, що ти два роки з веслом обіймався. А якби довше, то й стара шкапа здалася б юною красунею. Я знаю, мені про це розповідали, — усміхнувся Сірко.

— Я не обнімався з веслом два роки, — з образою в голосі мовив Богдан. — Це в останні півроку Аслан-паша наказав спустити мене на веслову палубу. До цього я був його прислужником. Набивав люльку, подавав зорову трубу і багато іншого. А вечорами капудан-паша наказував грати з ним в шахи...

— У шахи? — здивувався Іван.

— Так! У шахи! Мене отці єзуїти навчили. Ми часто з товаришами в колегії грали в шахи. Й Аслан-паша добре грає. Нам було цікаво битися один з одним на шаховому полі.

— І за що він тебе на весло посадив?

— Аслан-паша любить золото...

— А хто з турків його не любить! — розсміявся Іван Сірко.

— Паша дуже любить... А викуп за мене так і не прийшов. Мав прийти... Я знаю. Але не було. І це сердило пашу так, що він почав мене бити, а потім відправив гребти. Думав, що я обманюю його...

Іван Сірко налив у два келихи вина й один подав Богданові.

— Згадаймо тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогами. А ще згадаймо знайомого тобі пана Бичика. Не довіз він викуп, який зібрала твоя мати. Великої і вірної честі був той пан. Але не зміг дотримати слова... Пом’янемо!

— Той пан мені другим батьком був. Він першим посадив мене в сідло і першим дав до рук шаблю. Пом’янемо, — змахнув з лиця велику сльозу Богдан. — Ти так упевнено кажеш про його загибель...

— Сидів за веслом на його місці, та ще розпитав сусідів-галерників. Пан Бичик нарікав на долю і просив вибачення у вдови Хмельницької та її сина Богдана. Ото така справа.

Після довгого мовчання галерник повільно обвів поглядом дворик і тяжко зітхнув.

— Видно, доля моя така — гнити за веслом, поки Господь покличе. А потім мене викинуть за борт рибам на прокорм.

— Є інший шлях, — тихо промовив Іван Сірко.

— Інший? Так хто ж мені стільки золота дасть?

— Я про інше...

Захитав головою Богдан.

— Знаю, про що ти кажеш. Але від цих берегів утекти дуже важко. На такого раба влаштовують справжнє полювання. Тут усі живуть за рахунок праці невільників. Навіть ті, хто не має власного раба, — і той спить і бачить себе наглядачем над тими, хто забезпечує йому солодке життя. Звістка про втечу раба миттєво досягає віддалених місць. Там усі одне одного знають, і чужий для них або купець, або раб, що втік. І одного, й іншого приведуть до старійшин, щоб ті вирішили, як правильно вчинити. Доля спійманого невільника жахлива. Я це бачив на власні очі. Турки — великі майстри з покарань, тортур і страти. Кажу і відчуваю, як з мене шкіру знімають. Є такі козаки, що їм це байдуже. З нього ремені здирають, а він сміється й каже: «Тьху, як це лоскотно, а мене запевняли, що боляче». А в мене все ж надія є... Хоча... Аслан-паша віру в мій викуп уже втратив. А цей собака Сефір-ага чекає й не дочекається, коли капудан-паша знайде собі іншого гравця в шахи. Він пам’ятає, як стояв у поклоні й слова не мав права сказати, поки Аслан-паша обдумував шаховий хід. У ті моменти він проклинав мене і бажав швидкої смерті. Та й зараз... Його не золото єврея спокусило. Ні! Він сподівається, що я не повернуся на галеру, і тоді на мене оголосять полювання. У нього руки сверблять розірвати мене...

— То виходу немає? — з насмішкою запитав Іван.

— Смерть — теж вихід, — похмуро зауважив каторжник. — То яка для раба буде робота в цьому будинку?

Махнув на нього рукою Сірко й пішов у своїх справах.

Справ у Івана Сірка,