Айзек Азімов - Фундація та Земля

добре вдається. Обіцяю, якщо не знайдемо землі, якомога уважніше обстежимо море, раптом знайдемо ваших цивілізованих кальмарів.

Поки він говорив, корабель знову пірнув у нічну тінь, і екран почорнішав. Пелорат здригнувся.

— Мені все цікаво, — спитав він, — це безпечно?

— Що безпечно, Янове?

— Отак мчати в темряві. Ми можемо зачерпнути води, зануритись в океан, і нас одразу знищить.

— Абсолютно неможливо, Янове. Правда! Комп’ютер веде нас уздовж гравітаційної лінії. Інакше кажучи, завжди працює із потужністю сили тяжіння планети, тобто підтримує нас на майже постійній висоті над рівнем моря.

— Але наскільки високо?

— Близько п’яти кілометрів.

— Це мене не надто заспокоює, Ґолане. Ми не зможемо дістатися землі та врізатись у гору, якої не бачимо?

— Ми не бачимо, але радіолокатор корабля побачить, і комп’ютер спрямує корабель навколо чи над горою.

— Але що як з’явиться рівнина? Ми проминемо її в темряві.

— Ні, Янове, не проминемо. Відображення радіолокатора від води зовсім не таке, як від суходолу. Вода переважно пласка, а земля нерівна. Через це відображення від землі суттєво хаотичніше, ніж від води. Комп’ютер зрозуміє різницю й скаже мені, якщо на видноколі з’явиться земля. Навіть якби тут був день і планету освітлювало сонце, комп’ютер помітив би рівнину раніше за мене.

Вони замовкли, а за пару годин повернулися на світло; під ними знову монотонно перекочувався порожній океан, час від часу гублячись із виду, коли вони проминали одну із численних гроз. В одній із них вітер звів «Далеку зірку» зі шляху. Тревіз пояснив, що комп’ютер оминув грозу, запобігаючи даремному марнуванню енергії та мінімізуючи шанси фізичних ушкоджень. Пізніше, коли турбуленція минула, комп’ютер повернув корабель назад на курс.

— Напевно, край урагану, — зауважив Тревіз.

— Послухайте, старий друже, — сказав Пелорат, — ми пересуваємося лише з заходу на схід — або зі сходу на захід. Усе, що ми оглядаємо, — це екватор.

— Це було б нерозумно, чи не так? Ми прямуємо великим колом із північного заходу на південний схід. Так ми минаємо тропіки та обидві помірні зони, а щоразу, коли повторюємо коло, курс зсувається західніше, оскільки планета під нами обертається навколо власної осі. Ми методично облітаємо світ. Комп’ютер стверджує, що наразі, оскільки ми досі не натрапили на землю, шанси знайти достатньо великий континент менші за один до десяти, а достатньо великий острів — менші ніж один до чотирьох, і знижуються з кожним колом, що ми робимо.

— Ви знаєте, як би я вчинив, — повільно промовив Пелорат, коли їх знову поглинула нічна півкуля. — Я б тримався на чималій відстані від планети й прочісував радіолокатором усю обернену до мене півкулю. Хмари не стали б на заваді, правда?

— А тоді перелетіли б на інший бік і проробили те саме там. Або просто дали б планеті зробити оберт. Це запізніла думка, Янове. Хто б міг очікувати наблизитися до населеної планети, не зупинившись на станції й не отримавши курс — або заборону? А якщо спуститися під хмарний шар, не зупиняючись на станції, хто б очікував не знайти майже одразу землю? Населені планети — це… земля!

— Точно не повністю земля.

— Я не про це, — з раптовим збудженням повідомив Тревіз. — Я кажу, що ми знайшли землю! Тихо!

Потім, із самовладанням, під яким не вдавалось приховати захвату, Тревіз поклав руки на стіл і став частиною комп’ютера.

— Це острів, — сказав він, — приблизно двісті п’ятдесят кілометрів завдовжки і шістдесят п’ять завширшки, десь так. Можливо, п’ятнадцять тисяч квадратних кілометрів площі. Невеликий, але пристойний. Більше, ніж точка на мапі. Чекайте…

Світло в кабіні пілота потьмяніло і згасло.

— Що ми робимо? — спитав Пелорат, автоматично пере­йшовши на шепіт, ніби темрява була крихкою і її потрібно було не розбити.

— Чекаємо, доки наші очі пристосуються до темряви. Корабель завис над островом. Просто спостерігайте. Бачите щось?

— Ні… Можливо, крихітні світлові цятки. Не впевнений.

— Я теж їх бачу. Зараз увімкну телескопічний об’єктив.

І там було світло! Добре видиме, нерегулярними латками.

— Він населений, — констатував Тревіз. — Можливо, це єдина населена частина планети.

— Що нам робити?

— Зачекаємо дня. Так у нас буде кілька годин відпочити.

— Вони не можуть на нас напасти?

— Із чим? Я не вловлюю майже ніякого випромінювання, окрім видимого світла та інфрачервоного. Острів населений, і його жителі точно розумні. У них є технології, але, очевидно, доелектронні, тож не думаю, що тут є про що турбуватися. Якщо я помиляюся, у комп’ютера буде вдосталь часу мене попередити.

— А коли настане день?

— Ми, звісно, сядемо на острів.

2

Вони спустилися, коли крізь проміжок у хмарах засяяли перші промені ранкового сонця, виявляючи частину острова — свіжозелену, позначену в глибині низьким гірським пасмом, що простягалось у пурпурову далечінь.

Знизившись ще більше, вони могли роздивитися самотні підліски й подекуди сади, однак більшу частину землі займали добре доглянуті господарства. Просто під ними, на південно-східному березі острова, був сріблястий пляж, оточений ламаною лінією кам’яних брил, а за ним простягнулася галявина. Час від часу вони краєм ока помічали будинки, але ті жодного разу не скупчувалися в подобу містечка.

Зрештою вони розгледіли малопомітну мережу доріг, довкола яких негусто виднілися оселі, а тоді в прохолодному ранковому повітрі вирізнили вдалині автоліт. Те, що це був автоліт, а не птах, вони зрозуміли лише за маневруванням. То була перша безперечна ознака розумного життя у дії, яку вони наразі зауважили на планеті.

— Це міг бути автотранспорт, якщо вони зуміли досягти цього без електроніки, — сказав Тревіз.

— Цілком може бути, — погодилася Блісс. — Мені здається, що якби ним кермувала людина, він би прямував до нас. Із нас, мабуть, неабияке видиво — транспорт, що спускається без гальмівних реактивних двигунів.

— Це видиво для будь-якої планети, — замислено мовив Тревіз. — Мало які світи хоч раз мали нагоду спостерігати зниження гравітаційного зорельота. Пляж був би хорошим місцем для посадки, однак не хочу, щоб корабель затопило, якщо подме вітер. Краще на трав’яну ділянку на іншому боці каміння.

— Принаймні гравітаційний корабель не спалить, знижуючись, приватну власність, — сказав Пелорат.

Вони м’яко сіли на чотири широкі опори, які повільно висунулися в останню мить і втислися в землю під вагою корабля.

— Але, боюся, ми лишимо сліди, — додав Пелорат.

— Принаймні клімат тут точно врівноважений, — зауважила Блісс, і в її голосі чулося щось не до кінця схвальне. — Я б навіть сказала, теплий.

На траві стояла людина, спостерігаючи за зниженням корабля без ознак остраху чи здивування. Її обличчя виказувало лише захоплену цікавість.

На ній було мало одягу, що можна було пояснити оцінкою Блісс щодо клімату. Сандалі, начебто полотняні, спідниця на запáх із квітковим візерунком навколо стегон. Ноги нічого не прикривало, і вище пояса теж нічого не було.

Волосся жінки було чорним, довгим, дуже лискучим і спускалося їй майже до пояса. Шкіру вона мала блідо-брунатну, а очі вузькі.

Тревіз роздивився довкілля й не побачив більше жодних людей. Знизав плечима й мовив:

— Що ж, зараз рано, і жителі можуть бути переважно вдома чи навіть спати. Та