Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 32

—Ванессо! —гукнула я, намагаючись наздогнати дівчину. —Ванессо, пробач.

—За що? —з посмішкою поцікавилась вампірка, зупиняючись.

—Я... не повинна була так себе вести. Ти права! Я повна ідіотка й вічно лізу туди, куди не просять. —я посміхнулась, а дівчина тут же підтримала мене щирим сміхом.

—Ти теж мене пробач. Я наговорила тобі зайвого. Я правда не думаю так.

—Що ти! —махнувши рукою, заперечила. —Ти усе правильно сказала. Я егоїстична дурепа, яка...

—Ще раз таке почую і власноруч по лобі дам! —перед моїми очима постав кулак вампірки, після чого ми почали весело реготати.

—Мовчу мовчу. —знову серйозно глипнувши на дівчину, простягнула їй мізинець. —Мир?

—Мир.

Здається, що не з подругою помирилась, а камінь з грудей скинула.

Залишилось зовсім трохи. Знайти Аріель!

До їдальні ми дійшли досить швидко, але сідати поруч зі своїми подругами я не поспішала.

—Я сяду з Норою. —тихо прошепотіла Ванессі, очі якої збільшились щонайменше вдвічі. —Мені треба з нею поговорити.

—Точно поговорити? Чи знову посваритись та фаєршоу влаштувати?

—Лише розмова. —з усмішкою відповіла та почала швидесенько перебиратись до дракониці.

Нора сиділа сама за столом, що на неї було зовсім не схоже.

—Чого кисла така? —запитала я, “крадучи” з її тарілки шматочок солодкого перцю.

—Лоліта... змія!

Зрозуміло. Й досі ображається через те, що програла.

—Тьху, знайшла через що переживати. —я безцеремонно плюхнулась навпроти та подалась корпусом вперед. —Ти мені бажання винна. Пам’ятаєш?

—Пам’ятаєш. —перекривляла мене дракониця, але я й оком не мигнула.

—Отже, я хочу налагодити стосунки з дівчатами. Допоможеш?

Брівки дівчини стрімко підійнялись, а обличчя округлилось.

—Ти жартуєш? Та вони тебе терпіти не можуть, тут вже все втрачено.

—Не все. Я пошию для тебе ще декілька суконь. А ти старанно рекламуватимеш їх. —я хитро підморгнула Норі, котра зовсім не мала й половини мого ентузіазму.

Наколюючи на виделку овочі та зітхаючи, мовила:

—Не зрозуміла.

—Та що тут незрозумілого? Будеш вихваляти мене дівчатам, мої ручки золотенькі, вони будуть звертатись до мене за сукнями і поступово наші стосунки... —я підійняла руку показуючи найвищу планку. —поступово злетять.

—Божевільна чи що? —з легким сміхом запитала, киваючи. —Я то допоможу, але чи впевнена ти, що зможеш догодити кожній з них?

—Ні, не впевнена. Та я старатимусь. Дивись, у мене є ти, Лара, можливо навіть Шаіра! Допоможете підійняти мій авторитет.

—З чого б це нам допомагати тобі?

Я насупилась, дивуючись нахабству дракониці. І це після усього, що я для неї зробила.

—Якщо ти гарненько постараєшся і приведеш мені щонайменше двадцять клієнток, я дістану тобі запрошення від спадкоємця на танець.

Лікоть Нори з гучним дзвоном сповз зі столу, а сама дівчина поперхнулась, починаючи голосно кашляти.

—Ти де його візьмеш, дурепо?

—Ну от від моєї репутації серед дівчат і залежатиме твоє запрошення.

Нора зробила декілька великих ковтків води, а потім знову повернула свій зневажливий погляд на мене. Потерпи, люба, потерпи. Ох, і що не зробиш заради перемир’я?

—І яке ж відношення дрантя має до запрошення?

—А тебе це вже не стосується. Твоє діло — знайти мені дівчат, котрі на бал хочуть у гарних сукнях прийти, а не в рюшах рожевого кольору.

Навіть не чекаючи на відповідь, я встала з-за столу та попрямувала до дверей, але дівчина голосно крикнула:

—Чекай через пів години. Та я тобі усю академію приведу. Не стримаєш обіцянки — міняй на себе.

Я посміхнулась, поспіхом вилітаючи з їдальні. Раніше я думала, що повинна обов’язково повернутись додому. А тепер я знаю, що без хорошої репутації ніхто мені не допоможе. Та й хто сказав, що Густав стримає слово? Люцій не раз попереджав мене, щоб не довіряла спадкоємцю. А я що? Ну, так, я й досі йому не довіряю. Хоча попросити вибачення просто зобов’язана.

Обережно штовхаючи двері своєї кімнати, відразу ж натрапила на уважні погляди дівчат.

—Розповідай! —першою накинулась Ци, кидаючись до мене та силоміць саджаючи на диван. Ванесса та Ци сиділи по бокам від мене, доки Аріель навпроти.

—Що розповідати? —не второпала, хмурячись.

—Усе, що розповіла мені. —втрутилась вампірка, задоволено посміхаючись.

—Що? Ти їм усе розповіла?

Я хотіла обурливо підскочити, але сильна рука Ванесси тут же всадила мене на місце. Оххх і чому я не маю такої сили?

—Не їм, а твоїм подругам. І не розповіла, а всього лише посвятила. В деталях розповідатимеш сама.

Ну капець якийсь! Тепер вся академія точно дізнається про моє особисте життя.

—Орисіє. —обережно мовила сумна русалка, пронизливо дивлячись на мене. —Ми не вороги тобі. Навпаки! Ми хочемо допомогти. Хоч я й досі ображена, але все ще вважаю тебе своєю подругою.

—Пробач. —лише й змогла сказати, згадуючи про ту ситуацію. Декілька днів тому я б сказала, що у всьому винні дракониці, але... щось змінилось. —Я правда не хотіла, щоб так сталось!

—Забули. —з посмішкою мовила Аріель, зручніше влаштовуючись на ліжку та підпираючи бороду кулачками. —А тепер розповідай.

Зітхнувши, я почала усе з самого початку. Про усі наші зустрічі з Густавом, про мої видіння, про те, що Його Високість та гер Люцій пообіцяли мені білет додому якщо доповідатиму про все. Коли черга дійшла до кімнати матері Густава, дівчата хмурились, але жодна не наважувалась й слова кривого сказати, за що я була їм дуже вдячна.

—Ось так. —втомлено сказала, опускаючи погляд. —Я попросила Лютика переказати “вітання” спадкоємцю, але поки що відповіді немає. Та й з ним я розберусь пізніше. Зараз мене тривожить питання на рахунок дракониць. Мені терміново потрібно налагодити з ними стосунки!

—Забудь про цих вискочок. —тихо мовила Ци, посміхаючись. —Ти краще думай, як перед його Високістю вибачатимешся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍