Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Втім, тепер не час згадувати старі чвари. Ми виступимо проти російського засилля всі разом, пліч-о-пліч. У цьому запорука успіху, пане коханку! І перемога буде за нами.

– Але чи зумієте ви перебороти перешкоди на вашому шляху?

– Які ще перешкоди? – миттю нашорошився князь. – Якщо ви про незначні протиріччя між окремими шляхтичами, то вони відкладаються до повної і швидкої перемоги над ворогом…

– На жаль, я про інше.

– Про що ж, дозвольте поцікавитись?

– Як вам має бути відомо, польський король Станіслав-Август Понятовський свого часу був коханцем Катерини Олексіївни, – Кирило Григорович витримав коротку паузу, роздумуючи, чи варто говорити це, але все-таки наважився: – і від Станіслава-Августа імператриця навіть народила позашлюбну дитину.

– Це, пане коханку, загальновідомо.

– Я розумію…

– Тоді навіщо ж повторювати?

– А для того, що польський король Станіслав-Август напевно дотепер відчуває якщо не найніжніші, то доволі теплі почуття до російської імператриці Катерини Олексіївни. А це означає, що Його Величність не дозволить конфедератам…

– Так ми його й послухалися! – випнувши далеко вперед гладко виголене підборіддя, вигукнув Радзивілл. – І взагалі, пане коханку, не забувайте, що воля польського сейму незмінно перевершувала волю польського короля, що за всіх часів був лише першим шляхтичем серед рівних.

Тож якогось впливу Станіслава-Августа на сейм боятися в жодному разі не слід.

– А Катерина Олексіївна?..

– Катерина?!

Їхні погляди на кілька секунд схрестилися. Коли мовчання зробилося надто напруженим, Радзивілл театрально сплеснув руками й мовив з колишнім пафосом:

– Що може протиставити знахабніла німкеня з'єднаній в кулак волі польських магнатів! – і хоробро підкрутивши здійняті руді вуса, констатував: – Не знала історія випадку, щоб якась скажена баба керувала високошляхетними панами, як хотіла!!! Або ви ризикнете заперечити мені, пане коханку?!

Кирило Григорович відверто стушувався. Ах, як жалкував він тепер, що недостатньо старався під час деяких університетських занять! І чув же щось таке!.. Була начебто у Франції якась войовнича Діва… або як там вона називалася?! Колись жінки чи то в Італії правили, чи то у Великій Британії, чи то десь іще… Ні, не згадати!

Насамкінець гору взяв острах знеславитися перед високошляхетним князем, на підтримку якого Розумовський дуже розраховував, тому він через силу вичавив:

– Ні, не пригадаю щось…

– Ну, от бачите! А якщо такого не бувало, то й надалі не буде. Тож не турбуйтеся, пане коханку, ми цю німкеню в баранячий ріг скрутимо!

– І все-таки мені здається, що конфедерати недооцінюють російську імператрицю, – уперто стояв на своєму Кирило Григорович.

– Можете не сумніватися, пане коханку: скрутимо, і пискнути не посміє!

– Ну добре, добре: скрутите… А далі?

– А що далі?! – Радзивілл явно не розумів, до чого веде гість. – А далі після нашої блискавичної перемоги король Станіслав-Август або заприсягнеться перед усім сеймом, що відтепер стане підкорятися нашій волі – або назавжди піде в тінь, а сейм вибере нового короля. Ну і, зрозуміло, про вашу скромну персону також не забудемо…

Князь посміхнувся, підійшов до Розумовського, дружньо поплескав його по плечу й пообіцяв:

– Одержите ви своє гетьманство назад, пане коханку, можете особливо не перейматися з цього приводу! Будете жити не тужити під дружнім протекторатом Речі Посполитої. Ви ж про це хотіли поговорити зі мною, чи не так?

– Я хотів говорити про російський престол, – обережно уточнив Кирило Григорович.

– Про російський престол?!

– Саме так!

– Але ж, пане коханку!..

– Невже ви думаєте, князю, що імператриця Катерина Олексіївна так легко відмовиться від боротьби?

– А що їй залишиться робити?!

– От і видно, що ви зовсім не знаєте цю жінку!

– А ви, можна подумати, знаєте?!

– Трохи краще, ніж ви уявляєте, дорогий мій князю.

– Можна подумати, що ви побували в ліжку цієї пишної німкені так само, як наш нікчемний король Станіслав-Август!!!

На розгніваного Радзивілла було моторошно дивитися: гладко виголені щоки надуті, витрішкуваті очі, руді вуса наїжачилися…

– Ні, ваша світлосте, я ніколи не був коханцем Її Імператорської Величності.

– А що тоді?!

– Разом з іншими я допомагав їй зійти на престол – а це щось та важить.

Нова пауза була довшою й напруженішою від попередніх.

– Ну, припустимо, ви маєте рацію, – нарешті погодився Радзивілл. – І що ж робити?

– Те ж, що при нашій допомозі Катерина Олексіївна зробила зі своїм покійним чоловіком. І те, що конфедерати, якщо буде потреба, збираються зробити з королем Станіславом-Августом.

– А-а-а…

Нахиливши голову праворуч, князь заходився розглядати гостя настільки пильно, немовби щойно побачив його вперше у житті.

– Тобто, ви пропонуєте скинути цю німкеню з престолу й замінити її кимось іншим, більш лояльним і до Конфедерації, і до Речі Посполитої в цілому, і до вашої Украйни?! Чи вірно я зрозумів вас, пане коханку?

– Цілком вірно, князю!

– Тож… у вас є підходяща кандидатура?

Радзивілл уп'явся поглядом у гостя пильніше, ніж орел виглядає здобич з піднебесся.

– Є.

– І хто ж він?

– Вона…

– Вона, пане коханку?! Знов жінка?! – останнє слово князь вимовив дещо презирливо.

– Так.

– При цьому ви заздалегідь упевнені в її лояльності до Конфедерації, до Речі Посполитої і…

– Головним чином і насамперед, у повній лояльності до мене, а потім уже і до всіх інших.

– Он як?! І хто ж ця чарівна незнайомка?

– Моя племінниця.

– Тобто?! – руді брови князя зметнулися під саму чалму. Радзивілл позадкував до свого дивана і, ледь не спіткнувшись, повільно опустився на нього.