Микола Васильович Білкун - Роман шукає

нам тепло й весело, що навколо будуть рідні обличчя. Ось і здійснилися ці наші мрії. І певен я, що цей вечір наш, ця зустріч наша — то запорука того, що здійсняться й інші мрії наші. З Новим роком!

— І справді, — сказала Маша, обережно розгладжуючи скатертину, — якось незвично. Не віриться, що може бути й ще краще. Одвикли ми від усього цього…

— Привчимося, — заспокоїв її Славко. — Наш Щербина про це так каже: «Від кулешу до коклет завжди легше звикати, як від коклет до кулешу».

І знову вони співали, проголошували тости. Коли скінчилася горілка, у Гоші з Машею знайшлася чверточка розведеного спирту. Вже й додому збиралися хлопці, в госпіталь, та Маша і Гоша таки умовила їх посидіти ще, поки розвидниться.

Маша вийняла із шафи колоду карт.

— Може, в карти пограєте? — запропонувала.

Хлопці, посміхаючись, перезирнулися. Славко почервонів, опустив очі долу й повів плечима, як людина, що побувала в перукарні і тепер їй за коміром колеться настрижене волосся.

— Га, — сказав він, — не треба… Я той… Я не люблю їх.

Ігор засміявся вголос.

— Що сталося? — зацікавився Гоша.

— Та розумієш… — почав Ігор.

— Може, не треба, хлопці? — попросив Славко.

— Ти тільки, Гошо, не ображайся… — попередив Ігор.

І, перебиваючи один одного, Ігор і Мартин почали оповідати про те, чому Славко вирішив більше ніколи не грати в карти.

Після того, як прийшла нова начальниця, Оксана Кіндратівна, каша в госпіталі й справді смачнішою стала, м’ясо в борщі з’явилося, додатковий харч почали давати інвалідам — яйця й цукор. І ось увечері Семен Анципер запропонував зіграти в карти на ті додаткові яйця та цукор.

Славкові карта пішла, як ніколи, і він аж одинадцять яєць виграв, та ще цукру чимало. Він зробив собі з того виграшу королівський гогель-могель і сам з’їв його. На зло з’їв. Тільки зло від того було не їм, а йому самому — нудити почало. Славко приліг на ліжку й задрімав.

І тут у Семена Анципера виникла ідея: покарати Славка за індивідуалізм. Вони затулили вікна світозахисними шторами, які залишилися в госпіталі ще з війни, погасили світло і в цій повній темряві удавали, ніби й далі грають в очко. Тільки й чути було голоси:

— По банку!

— Перебор!

— Очко!

— У мене — дев’ятнадцять…

Ігор тим часом тихенько шарпнув Славка за ногу. Той прокинувся, трошки посидів мовчки, але, переконавшись, що його друзі й далі грають у карти, а він усе чує, але нічого не бачить, в розпачі закричав:

— Хлопці! Яйця отруєні! Я осліп…

— А хіба ми тебе не попереджали? — безжально сказав Анципер. — Мама тобі не казала хіба, що буває від яєць? Звідки ж, ти думаєш, «куряча сліпота» береться?

— Хлопці, — почав схлипувати Славко. — Може, воно мине?

— Як менше десятка, то в декого з часом минає. А як більше — то це вже, мо’, й назавжди.

І якби Щербина не пожалів Славка й не засвітив світло, ще б довго Славко карався, що так необережно підчепив «курячу сліпоту»…

Маша не сміялася. Вона швидко, скоса подивилася на Гошу, і в очах її закипіли сльози. Гоша раптом встав із-за столу, безпомилково підійшов до стільця, на якому сиділа дружина, міцно обняв її, притиснув до себе. Він гладив Машу по голові своєю великою рукою і говорив гаряче, уривчасто:

— Нічого, хлопці… Коли я вже сліпий, то я не хотів б я, щоб і інші осліпли. І розіграли ви Славка законно… А у мене все гаразд. Я ніколи не говорю про це із сторонніми… Та ви мені не сторонні. На щастя, у мене все гаразд. Якби треба було, я за Перемогу ще раз оддав би і очі свої, і своє життя. І за товариша ще раз оддав би і очі, й життя. А тепер у мене є Маруся, і вона мені теж дорожча за життя. І Костик у мене є. Я знаю, ви співчуваєте, що я Марусю вже не побачу очима, але все це не так. Повірте, мені ніхто про неї не говорив, а я вам усе про неї розповім. І обличчя у неї красиве, і очі гарні… А волосся лискуче, чорне. Коло вилиць — рум’янці… У нас усе гаразд, хлопці…

Широке Гошине обличчя розчервонілося, він розстебнув комірець нової сорочки, з-під якої звично визирнули синьо-білі смуги матроського тільника.

Хлопці почували себе незручно. Кожний з них був готовий і вдруге, якщо знадобилося б, віддати життя за Перемогу, але говорити про це не було прийнято.

— Звідки це в тебе, Гоїло, завжди новенькі тільники? — спитав Славко.

— Не забули моряки піхотинця, з яким в атаку ходили… І на Жовтневі тільника прислали, і на Новий рік…

У двері раптом загупали.

— Милицею, — здогадався Гоша. — Мабуть, хтось із своїх…

Маша пішла відчиняти. Гоша підвівся, а за ним і хлопці. В кухню ввалився забрьоханий і тверезий Ямришко.

— Ваші тут? — спитав він гостро і, побачивши Мартина, застрибав до нього на милицях. — Ти весь час тут був?

— А що?

— Юнкерса зарізали…

Розділ сімнадцятий

У нашій поважній установі не заведено розпитувати колег, що вони зараз роблять, яку справу ведуть. Як каже Федір Васильович: «Коли менше знаєш про чужі справи і більше про свою, то й спатимеш спокійніше». Та чомусь про моє відрядження знали всі.

— У Берлін їдете? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я за час моєї роботи в управлінні й трьома словами не перекинувся. — Гарне відрядження. І от що я вам пораджу: неодмінно візьміть із собою перехідник. Я нещодавно поїхав туди без перехідника і дуже пошкодував.

— Який перехідник?

— Це