Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Але Беата знає краще. Уазен не флегматик. Він життєрадісний, енергія в нього хлюпає через край, темперамент у нього, мов у малої дитини. Що означає ота майже літургічна монотонність у його голосі?

Читання забирає чимало часу. Уазен ніби обсмоктує слова, не змінюючи їх змісту. Здається, хоче їх запам'ятати і в певних місцях робить собі якісь позначки, ніби застереження або вказівки.

Ні в кого не виникає ніякої підозри. Те, що відчуває Беата, не можна назвати підозрою. Навіть здогадом. А про що ж вона, власне кажучи, може здогадуватися?

Уазена виводять. Штандартенфюрер запитує:

— Ну як?

— Усе в порядку, штандартенфюрере.

— А ви не жартуйте обоє!

— Слухаю, штандартенфюрере!

Другий есесівець відводить Беату вбік.

— Цей чоловік наговорить текст на магнітофонну стрічку. В ефір він піде увечері, як завжди. Отже, ми можемо перевірити кожне слово. Якщо виявиться якесь свинство… Я даю вам добру пораду, фрейлейн. Ви ж ще молода. У вас попереду все життя. І життя вашої дитини…

Беата мовчки киває. Та й що їй казати, коли Уазен прочитав усе слово в слово.

Троє чоловіків у шкіряних пальтах встановлюють магнітофон. Потім чоловік з втомленими очима знову приводить Уазена і наказує йому сісти перед мікрофоном, що стоїть на столі. Втомлений перевіряє магнітофон.

— Раз, два, три. — Потім показує, на якій відстані слід читати. — Десь отут.

Уазен трохи відсовується назад. Підтягнувши ноги, він уперся руками в коліна. На мікрофон дивиться, як на дуло гвинтівки, втупився в нього очима, ніби чекаючи звідти кулю.

Беата спирається на стіну, поруч з нею стоїть гауптштурмфюрер. Штандартенфюрер ходить туди й сюди по кімнаті.

— Починайте! — наказує він.

Уазену знову дають текст. Він зосереджує на ньому всю свою увагу. Починає читати, але втомлений чоловік незадоволений. Надто голосно, треба відрегулювати звук. Ця процедура займає трохи часу. Уазен використовує перерву, щоб вивчити текст напам'ять. Так принаймні здається Беаті.

І ось стрічка знову закрутилась. Уазен починає наговорювати текст. У тому ж самому темпі, що й раніше. Текст звучить ритмічно і з певним забарвленням, щось у ньому є від грецької класики. Уазен ніби декламує.

Але що це? З'являються перші помилки, з тексту зникають слова, які треба повторювати. Треба було б, а Уазен вставляє інші, подібні за звучанням, та інші за змістом. Що це має означати? Речення буквально втрачає зміст. І тут — Беата не наважується вірити своїм вухам! Та це ж — цифри, знову і знову цифри!

А Уазен говорить і говорить. Дивно, як він підбирає однакове звучання, однакове підсилення й спад голосу для речень, яких зовсім немає в тексті. Але звучить усе так, як і треба. В усякому разі дилетант різниці не відчує.

Невже ніхто нічого не помічає? Штандартенфюрер — ні. Він стоїть, схиливши голову, біля ірландця, вслухається в звучання слів, у піднесений ритм. Йому подобається. Він, звичайно, не в захопленні, але задоволений.

А есесівець, що стоїть поряд з нею? Хіба він не поглядає на неї з підозрою? Беата не хоче дивитися в його бік, але щось змушує її повернути голову, і їхні погляди зустрічаються. Він здається їй сердитим. Очі злі. Погляд пронизливий. Перед ним почуваєш себе немов голою. Не лише голою, але й з неприкритою душею.

Беата зблідла. Їй здається, що вона зблідла. Бо те, що каже Уазен, те, що він твердим, грудним голосом говорить у мікрофон, ніби читає, бо голова його низько схилилась над текстом, мов у короткозорого, що забув окуляри, все те здається їй якоюсь плутаниною, позбавленою будь-якого змісту.

Беата не знає, що він каже. Вона просто не розуміє. Бо Уазен вживає скорочення, що нагадують якісь таємні знаки, вставляє цифри у таких місцях, де їх не повинно бути. Після них знову йдуть речення, ніби зовсім незмінені, довгі речення, у яких кожне слово стоїть на своєму місці, і нічого там не виділяється: те, що було в тексті, і те, що він додав, вимовляється з однаковою силою голосу, з однаковою інтонацією й без жодної зупинки. Як це йому вдається? Як він з цим справляється?

Гауптштурмфюрер відводить погляд. Вона бачить його профіль. Широкі вилиці, що виграють під шкірою, рівний ніс, вушні раковини, з яких стирчать маленькі волосинки. На шиї в нього проступають червоні плями — сліди тісного коміра мундира. Руки склав на грудях, пальці на них рівні й випещені.

Голос Уазена раптом змінився. Беата затремтіла від страху. Штандартенфюрер теж підвів голову. Другий есесівець посміхається, ніби сталося те, чого він так довго ждав. Якась зверхність відчувається у тій посмішці.

— Slan, agat, aclara, — сказав Уазен. Тихо, спокійно, без будь-якого пафосу. — Прощавай, мій друже. — І так само спокійно він говорить перші рядки гімну: — Коли наступить для Ірландії день, коли зійде для неї вранішня зоря? — На якусь мить він робить паузу, ніби чекаючи, щоб відлунав останній звук, а потім вигукує у мікрофон: — Erin go braa! — і замовкає.

Рівно гуде магнітофон. Беата не наважується навіть поворухнутися. Гауптштурмфюрер, посвистуючи крізь зуби, поглядає на свого шефа. Той стоїть нерухомо, широкоплечий, насуплений, нерішучий.

— Вимкніть його! — крикнув він нарешті.

Другий есесівець виконує наказ. Він натискує на кнопку підкреслено мляво, ніби все те не має ніякого значення. Коротким поглядом він лише змірює Уазена, потім переводить погляд на Беату.

— Ну? — запитує штандартенфюрер.

Беата вдає, що це її не стосується. Вона хоче глянути Уазену в обличчя, але той не реагує, вдавано байдуже сидить перед мікрофоном.

У нього нарешті забирають мікрофон. Гауптштурмфюрер робить рух рукою, ірландець підхоплюється і виструнчується.

— Ну що? — повторює своє запитання штандартенфюрер. Воно теж адресовано безпосередньо Беаті.

— Все гаразд, — каже вона, свого голосу не чує, але знає, що сказала саме це.

— А в кінці? Звучало ж зовсім інакше?

— Звичайне перенапруження, — відповідає