Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

У самому Магерові Теодор Засмужний дізнався у першого зустрічного, де хата воєнкома. Йому показали на невеликий будинок на центральній вулиці. Перш ніж з’явитися у військкоматі, заїхали туди.

На подвір’ї зауважили досить-таки молоду жінку. Теодор подав Михайлові віжки, наказав чекати, а сам підійшов до жінки. Про що саме вони говорили, Михайло не чув, але господиня декілька разів кинула на нього косий погляд.

Видно, батько зумів переконати жінку, тому що він повернувся до коней і лише кинув синові: «Заносимо!» Михайло зіскочив з воза і, взявши клунки, заніс їх до хати.

– Я попереджу чоловіка, – наостанок сказала жінка.

У знайомому приміщенні військкомату, де Михайло вже був удруге, за столом сидів якийсь невідомий лейтенант, а вже знайомий воєнком майор Ситніков саме розмовляв по телефону. Те, що мова йшла про нього, Михайло зрозумів з косих поглядів майора. Нарешті той сказав: «Добре!» і поклав слухавку.

– Розказуй! – наказав Ситніков.

– Про що? – не зрозумів Засмужний.

Він переконав батька, щоб той залишився назовні.

– Ну, чого ти тут, а не на фронті, де інші.

Михайло ще дорогою вирішив, що саме говоритиме Ситнікову, тому спокійно, без зайвих подробиць розповів свою історію.

Офіцери вислухали спокійно, не перебиваючи, лише Засмужний помітив, що Ситніков не проявляє ніяких емоцій, зате інший, лейтенант, сидить неначе на гарячій пательні.

– Та ти знаєш, що у військовий час за таке я маю право тебе розстріляти у цьому-таки кабінеті? – озвався лейтенант, коли Михайло закінчив розповідати. – За дезертирство.

– Та я не з передової пішов! – виправдовувався Засмужний. – З госпіталю, де лікувався. А там не вилікуєшся по-справжньому: їсти дають мало, воші.

– Це не виправдання! – перебив його лейтенант.

– Почекай, лейтенанте, – вставив Ситніков.

І до Засмужного:

– Що ти хочеш?

– Долікуватися вдома. А потім хоч знову на фронт.

Майор переглянувся з лейтенантом. Той лише знизав плечима.

– Але за свій рахунок! – попередив воєнком.

– Згода! – зрадів Михайло.

Він вже збирався покинути кімнату, як Ситніков його зупинив.

– Почекай! Куди спішиш? – сказав він. – А папір?

Лейтенант виписав довідку, майор поставив на ній жирну печатку і відпустив червоноармійця Засмужного, попередивши, що кожного двадцятого числа місяця той повинен відмічатися тут, у Магерові.

Що це означало, Михайло здогадувався, але це була не найбільша ціна за життя.

Тюрма НКВС на вулиці Полтв’яній була не гірша і не краща від інших подібних споруд не лише у Львові, але і в цілому Союзі. У тісних камерах, розрахованих на трьох-чотирьох ув’язнених, тулилися у страшній тісняві до двадцяти чоловік різношерстої публіки, хоча тут також панувало деяке розділення «за інтересами». «Контрреволюціонери», «економічні диверсанти», «бандерівці» мали свої окремі камери, навіть декілька. Михайло Засмужний потрапив у камеру, де сиділи, чекаючи своєї долі, колишні військові Червоної армії, в основному вихідці з цих місць. Правда, слово «потрапив» не до кінця відображає той спосіб, за допомогою якого у камері появився новий в’язень. Його просто заштовхнули туди, для вірності надавши прискорення за допомогою копняка.

Видно, такий прийом був звичний для мешканців камери, тому не послідувало ніякої реакції з їхнього боку, і тільки коли за спиною Михайла гримнув засов, від групи відділився зарослий чоловік у вицвілій гімнастерці без ременя і погонів.

Михайло привітався.

– І тобі не хворіти, – відповів невідомий. – Ласкаво просимо до компанії «дезертирів» і «поліцаїв»! То ти хто?

Засмужний знизав плечима.

– Та, мабуть, «дезертир», – непевно сказав він.

– Сам звідки? – поцікавився, як виявилося пізніше, староста камери.

– З Магерова.

Староста похитав головою.

– Ні, немає тут твоїх земляків. Давно з волі?

– Та як сказати! Місяць.

В’язні оживилися.

– І що нового на волі?

– Перемога, – просто сказав Засмужний.

– Знаємо, – відповів співрозмовник. – На честь цієї події вчора нас забули нагодувати.

– Так, – згодився Михайло. – Весело тут у вас.

– О, ти ще навіть не знаєш, як тут у нас весело! Що ж, запрошуємо до нашої компанії!

– А де мені сідати? – поцікавився новоприбулий.

– За правилами: біля параші. Але не переживай: через день-другий ти звільниш своє місце. Тут тюрма пересильна, довго ніхто не затримується.

Михайло Засмужний опустився на цементну підлогу поруч смердючого баняка з нечистотами, поклавши поруч із собою клунок, де залишився принесений з дому хліб. Каменюх заплющив очі і спробував згадати всі події, що врешті привели його сюди, у камеру Львівської пересильної тюрми.

Спочатку все йшло добре. Навіть занадто добре. Тепер Михайлові вже не треба було ховатися від людей; на сердите запитання Василя Вовка достатньо було просто показати видану у військкоматі довідку. Все йшло добре. Кожного місяця Михайло відвозив до майора Ситнікова клунок із продуктами, таким чином продовжуючи своє лікування.

А яким щастям було зустріти Різдво вдома, серед родини, спостерігати, як поволі підростає дочка, мужніє син!

Так проминула зима, передавши землю весні. Рана на шиї остаточно загоїлася і він вже подумував про те, щоб допомогти вдома з городами, як саме на Благовіщення біля воріт зупинився «воронок». Засмужні тільки-но повернулися з відправи і ще навіть не встигли сісти за стіл, коли на подвір’ї з’явилися двоє: Василь Вовк і невідомий старший лейтенант.

– Засмужний Михайло Теодорович, 1912 року народження? – дивлячись на папірець, запитав офіцер.

– Я, – опустив руки Михайло.

– Вас заарештовано.

Заголосили жінки, заплакав син, а батько лише похитав головою. Щось подібне вже було тридцять років тому, коли його самого забирали до Талергофа. Тоді він вижив, а чи доведеться синові?

– Ви дозволите, я перевдягнуся? – спокійно запитав Михайло, розуміючи, що у такій ситуації краще не нервувати прибулих.

– А ми на свято їдемо! – єхидно вставив Вовк.

– Десять хвилин! – попередив старший лейтенант.

Цього часу вистачило, щоб Михайло встиг надіти на себе військову форму, мати і жінка нашвидкуруч приготували на дорогу. Прощання було важким і тривало б довго, але командир «стрибків» постійно підганяв, грубо вирвав з рук Михайла клунок і кинув у «воронок». Засмужному нічого не залишалося, як послідувати за ним.

У містечку Магерів тюрми не було ніколи, але статус районного центру зобов’язував, тому її облаштували у підвалах двоповерхового будинку НКВС. Його обнесли високим дерев’яним парканом, який закривав від перехожих перший поверх, вже не кажучи про підвали.

Саме туди, у найнижчу частину будинку і помістили з/к Михайла Засмужного. Він сподівався зустріти тут переповнений льох такими ж, як і він, арештантами, натомість на земляній підлозі під невеличким вікном лежав якийсь чоловік. Одягнутий він був у таку ж форму, як і Михайло. Чоловік був босий.

Засмужний привітався. Невідомий повернув до нього голову, і Михайло аж відсахнувся. У розбитому закривавленому із синяками обличчі він упізнав знайомі риси