Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

непевних пасажирів і поїхав далі. Чудово знаючи місцевість, втікачі вирішили не ризикувати і обійшли місто з півночі.

Заспокоїлися лише тоді, коли Жовква залишилася позаду.

Для них цей день, видно, десь там вгорі був визначений як щасливий. Не встигли втікачі пройти і сотню метрів, як перед Волею-Висоцькою почули позаду звук підводи. Оглянулися. Похнюпивши голову, дорогою брела запряжена у підводу худа шкапа. Нею правили два монахи. Побачивши, що тварина ледве тягне, солдати зійшли на збіччя, пропускаючи транспорт, але монахи зупинилися самі.

– Слава Ісусу Христу! – першими привіталися вони.

– Слава навіки! – відповіли одночасно.

– Сідайте, служиві, підвеземо, – запропонував старший монах. – У ногах, як відомо, правди немає.

– Та й не тільки в ногах, – вставив другий.

– Та ми б з радістю, – відповів Михайло, – та дивимося, конячка ваша надто вже худа.

– Назад їй везти дрова, – сказав перший монах. – А це важче, ніж нас п’ятеро. Сідайте.

Довелося послухатися. Зрештою, дорога була рівна, колеса круглі, тому хоч і не бігом, але все ж поїхали.

– Невже у вас немає іншого коня? – допитувався Федір Кудрик. – Пригадується, я ще недавно бачив у вас огерів – ого!

– Ви знаєте нас? – здивувався молодший.

– Ви з жовківського монастиря, – продовжував Федір. – Василіан. Я був у вас на відпусті.

– Конфіскували наших коней. – У голосі старшого монаха чулися нотки жалю. – За законами військового часу. А цього залишили. Казали, що гармату він не потягне, а для їжі вже м’ясо застаре.

Так, розмовляючи, доїхали до Комарівки, де монахи звернули в ліс. А втікачі рушили дорогою далі.

На Добросині попрощалися з Іваном Халявкою, а самі навпростець через поля попрямували до першого хутора. Вирішили не турбувати нікого, тому день перечекали в залишеній на полі скирті. Коли вже добре стемніло, рушили додому. Засмужний довів Федора Кудрика до його хати, бо було по дорозі, а останній відрізок дороги подолав уже сам.

Поява сина і чоловіка серед ночі викликала у Засмужних справжню німу сцену. Вони вже про себе попрощалися з ним, не сподіваючись побачити знову, хоч кожного вечора гаряче молилися за його благополучне повернення. Скупі вістки з фронту не сприяли хорошим новинам.

Після обов’язкових у таких випадках обіймів, поцілунків батько наказав жінкам поставити щось на стіл, а коли Михайло з’їв все (при цьому мама, дивлячись, з якою жадібністю він їсть, не могла стримати сльози), сказав:

– Розповідай!

Михайло витер губи, перехрестився і почав розповідати. Його розповідь затягнулася допізна. Що далі говорив Михайло, тим ряснішими ставали сльози Пелагеї та Ганни, тим більше хмурнів Теодор.

– Так ми добралися додому, – спокійно закінчив Михайло.

– Так, – протягнув батько. – Іншим так не пощастило.

– А Дмитро?

– Живий. Воює в Польщі.

– А тут як?

– Та як – погано, – відповів Теодор. – «Стребки» не перестрівали?

– А це хто такі? – здивувався Михайло.

– Запроданці, – сплюнув батько. – Москалі прийшли, що тут робиться, не знають. От і придумали цю біду.

– А чому «стребки»?

– Та якесь там скорочення. «Істребительні отряди», чи як там. От вони і шастають селами, збирають позику, хлібопоставку…

– Так же робили поліцаї!

– А тепер ці. Тут ними керує Василь Вовк.

– Босняк? – здивувався Михайло.

– Босняк. А дрібноту, що служить у нього, називають босяками. Але не дай Боже натрапити на цих босяків! Близнаків пам’ятаєш?

– З Миляви?

– Їх. Олексу, як ти знаєш, вбили на Спаса, а Ганну, його жінку, забрали.

– За що?

– За що! Не виконала плану хлібопоставки. Їй, як родині бандерівця, призначена подвійна норма. Вимели все, але навіть цього не вистачило. От і коротає свій час у тюрмі. Добре, що хоч діти дорослі. Не пропадуть.

Слова батька заставили Михайла задуматись. Він навіть не підозрівав, що ситуація у селі настільки погіршиться за цих два місяці, які він був відсутній. І ще стривожився Михайло тим, що невільно підставив під удар своїх рідних. Але його заспокоїв батько.

– Не переживай! Те, що ти повернувся, добре. Ти правий. Ця війна є справжньою бойнею для простих солдатів. Зовсім не те, що пам’ятаю я. Поки що побудь вдома, на двір не виходь; слава Богу, що городи пороблені.

Але спокійного життя не вийшло. Хоч Михайло і виходив на двір лише вночі, хоч малому Феді і було наказано мовчати, що тато вдома і що він чемно виконував (на війні діти дорослішають швидко), все ж до Засмужних приходили сусіди і їхнє чіпке око фіксувало: в хаті є ще хтось інший. Невідомо, чи хтось з них проговорився чи просто до «стребків» надійшов план зробити черговий шмон, але якраз на свято Михайла до хати без стуку увійшов Василь Вовк.

Він був на три роки молодший від Михайла, раніше якихось особливих стосунків вони не мали, тому говорити про якусь ворожнечу було б перебільшенням. У мирний час. Зараз інші часи.

Михайло встиг вчасно помітити непроханого «гостя» і сховався на горищі. А Вовк, озброєний автоматом, стояв у дверях кімнати і з чуттям мисливця оглядав по кутках. У хаті нікого не було, лише коло ліжка злегка гойдалася колиска, у якій мирно спала піврічна Марійка.

Позаду почулися квапливі кроки. Василь оглянувся і побачив стривожену Ганну з малим Федором.

– Хто є ще в хаті? – без зайвого вступу запитав Вовк.

– Нікого, – відповіла Ганна.

– А колиска чого гойдається?

– Так ось Федя колисав малу, бо не хотіла спати.

Вовк недовірливо подивився на малого.

– Це правда? – запитав він.

– Угу, – відповів Федя.

– А де твій батько?

– На фронті воює.

– У госпіталі лежить, – поправила його Ганна. – Поранили його.

Василь Вовк ще раз подивився на жінку, мовчки пройшовся кімнатами, зайшов у комору, драбиною піднявся на горище, але оглянув його лише поверхово.

– Ну-ну, – тільки і сказав, повернувшись. – Тоді бувайте здорові! – І після паузи: – Поки що.

Сказав – і пішов, залишивши Ганну у неспокої.

Ввечері на сімейній раді було вирішено зголоситися до військкомату, що у Магерові. Іншого виходу ні Михайло, ні Теодор не бачили. Що його не погладять по голові за самовільне залишення госпіталю, Михайло чудово розумів, але батько вирішив все ж ризикнути.

Тому вже наступного дня Засмужні запрягли коней; жінки приготували великі клунки з маслом, сиром і сметаною; батько відрізав чималенький кусень сала (благо, недавно саме закололи кабанчика). Михайло востаннє поцілував жінку, мати перехрестила сина, і – поїхали.

Дорога до районного центру зайняла добрих дві години. Старий Теодор спеціально не підганяв коней, неначе хотів якнайдовше відкласти неприємну розмову з воєнкомом. Не знаючи, чи доведеться ще сьогодні зустрітися, усю дорогу говорили, неначе надолужуючи минулі втрачені роки. Батько розповідав про свій військовий досвід, син вставляв свої