Борис Пахор - Важка весна

Але, незважаючи на це, у ньому ніби прокинувся страх перед якимось підступом. І це не було схоже на вал передчуттів, швидше на тілесний неспокій, який людина відчуває перед початком подорожі.

Отже, це звідти родом були його пошуки незалежності, втеча від можливості будь-якого тривалого зв’язку і сумніви у можливості якихось сподівань та справжності реальності. Відкриття в собі цих схильностей і почувань супроводжувалося мало не гордістю за свій внутрішній світ, хоча й був він наскрізь негативним. Якесь садистичне задоволення. Ні, не пиха і самозакоханість, а ніби насмішка. Мов виклик. Але оскільки ця провокативність не була спрямована проти жодного бога чи проти якоїсь іншої видимої або невидимої сили, в ньому всупереч усьому народжувалася весела, ледь не дитяча нерозсудливість. Тут світ зберіг свої старі звички. Ну що ж, відчуття жахливої безсенсовості найкраще позбутися, радіючи природі та коханню! Так йому здавалося. І від нападу нерозсудливості саме так найкраще вбережеться, здавалося йому.

Отож післяобіддя він поспіхом покинув столи з книгами при стіні вздовж Сени і сів у кав’ярні писати їй листа.

«Мусив утекти від букіністів, щоб розповісти тобі, як мені страшенно подобається грайливе, приємно-брехливе і самостійно-миле створіння, яке часто не хоче, щоб її брали під руку, але воно таке дрібненьке, що врешті-решт його можна нести й на руках.

Я в чудовому настрої.

Мабуть, через маленькі пароплави, які плавають Сеною, мов вістові доброї старої мудрості, яка всупереч усьому залишається непохитною. Їхні вантажі та діжки на березі нагадали мені наші вітрильники за Риб’ячою площею. Густі китиці сіток, що звисають зі щогл, високі випнуті носи чозотських[31] човнів, які виринають з води, мов розправлені груди. Потім довгий склад коло молу — ціла виставка усіляких діжок. Коли відчиняють залізничний вагон, на берег з величезної цистерни у вагоні трубою тече на склад вино. Улітку повітря приємно пахне сіллю, рибною лускою і водночас — на грітим на сонці вином.

Довкола вирує гамірний люд, бо я в серцевині площі Сен-Мішель. Широкі калюжі запізнілого сонця на асфальті, юрми людей коло ящиків із книгами. І все мерехтить перед моїми очима, бо десь є та, котра невдовзі зуміє забарвити усе це своєю неповторністю. І коли я порівнюю це почуття багатства зі страхітливою порожнечею в ту першу зустріч мою з Парижем після табору у травні, сьогоднішнє існування мені здається неправомірним і незаслуженим».

Поїзд метро мчав його у жерло наступного тунелю, а він сидів із почуттям вмиротворення. На зупинці Одеон не треба робити пересадку. І згадав свою поїздку того разу, коли продавав чоботи.

Він був такий знесилений, такий понівечений. Боявся, щоб коло його сидіння не стала якась літня пані, якій муситиме поступитися місцем. Соромно було зізнатися, що ледь тримається на ногах. Тепер сидів із задоволенням, але охоче міг би й піднятися. Хоча сидів радо. Озирався на пасажирів і намагався вписати свій власний образ у це тло. Людина, яка день за днем лежить горілиць. А тут життя працюючих, заклопотаних людей. Там він не так виразно усвідомлював це, коли читав газети і завдяки цьому ніби брав участь у подіях. А тут побачив, що він, властиво, відлучений від зовнішнього світу, що його буття безцільне на тлі осмисленості та впорядкованості. Ось цей його сьогоднішній візит до Парижа, наприклад. Так, вони з Арлеттою будуть два дні разом. І підуть дивитися Болта Діснея, якого вона так хоче побачити, бо, не зважаючи ні на що, вона все ще ніби звідтіля, з Великого Мольна. Звичайно, якийсь сенс був і в цьому. Але, може, саме через це паризькі канікули були теж надуманою, фальшивою зайнятістю. І хоча казав собі, що він хворий, а тепер кілька днів просто хворий на свободі, це його мало втішало.

Але вже наступної миті усвідомлював, що повоєнна атмосфера ще якась розбурхана і порожня, і тому зовсім не дивно, що колишній депортований ще не бачить потреби зануритися в неї. І тому для нього життя в анонімності — єдина можлива втіха і єдине задоволення. Цей висновок знову викликав у ньому незвично живе, сліпе задоволення, всі його відчуття прокинулися і немов стали сторожкі.

Прийшов лист від неї.

«Дме сильний вітер, гуде між дерев, мов поїзд. Справжній трієстський вітер (як він називається?). Я саме зачинила вікно після того, як зашила величезну дірку на панчосі й у своєму хазяйновитому завзятті зламала голку. Дощові краплі густо барабанять по шибках і стінах. О, як я хотіла б розділити з тобою м’яку насолоду того післяобіддя, коли ти поїхав! Справді, ми удвох можемо бути цілком щасливими, бо, попри всі непорозуміння, ходіння наосліп і мої витівки, нам це таки чудово вдається. Не сумніваюся, Радку, і ніколи не сумнівалася, що ти не хочеш нічого іншого, крім того, щоб я знову була поруч, і ти б радо зняв із мене, мов луску з риби, ганебні плями минулого, химерну поведінку.

Тому ти іноді був мені вуздечкою, а я тоді почувалася, мов жеребчик, який б’є копитами землю, але мусить стояти на місці».

Потім прийшов лист, в якому вона називала його «мій малий», що траплялося завжди тоді, коли почувалася роззброєною.