Борис Пахор - Важка весна

— Я не кажу, що хотів би втратити. Бо коли так, то не смів би ні дивуватися, ні скаржитися.

— Розумію, але ти не повинен так казати.

— Може. Але ті, яких поглинула піч? Хіба б їм допомогло, якби почали скаржитися?

— Але то було в іншому світі.

— Ні, саме в цьому. Тільки були вони вже сухим віттям, а сухе віття не скаржиться, коли його кладуть на вогонь. Хіба що коли в ньому залишилося ще трішечки соків. Але в моїх людських дровах його не було й краплі.

Її долоня легенько ворухнулася на його лікті.

— Ось так, — пробурмотів він.

І розумів, що в ньому немає жодної злостивості, ні до неї, ні до когось іншого. Немов інстинктивно відчув потребу висваритися, і тепер це зробив. Але водночас знав, що його ставлення до неї тепер інакше, ніж було до тих танців. І відчував розхристане безчасся дополудня, десь люди працюють, варять, перуть, кують залізо і таке інше, а він ось ніжиться коло дівочого тіла.

— Про що зараз думаєш? — запитала вона.

— Що вже перша половина дня, і я з тобою і не знаю, чи є мені діло до чогось іншого.

Її коліно вперлося в його бік; так природно, немов коліно хлопчака, якому розповідають щось цікаве.

Обернувся до неї, терпко потребуючи забути оте сухе кістя там і водночас із почуттям щастя, яке йому давало це ледь сформоване юне тіло; немов із почуттям зачаєної скромності, але водночас блаженної радісної крадіжки.

Тоді щось скрипнуло.

— Мінетта, — сказала вона і всміхнулася, бо на килимку коло дивана почулося легеньке муркотіння.

Він читав Віхертів роман. Арлетта мала рацію, хоча там була трохи патетична атмосфера; але йшлося передусім про поверненця Міхаеля. Людина, яка через багато років після закінчення Першої світової повернулася з французького полону в Сахарі і жила в хатині серед лісу. «Ніхто не знає, що на душі в людей, які не мертві, але й не живі». Він думає і відчуває, що двері його хатини можуть бути відчинені, «як двері сховку мерця, в якого не можна нічого вкрасти». Тому він людиноненависник, самітник, дикун, який ходить на полювання у лісову гущавину. Лише одна пані, поміщиця і вдова майора, який загинув у Франції, може навідувати його. І опис щирих взаємин із сорокарічною пані, яка їздить верхи лісами свого маєтку відвідувати відлюдькуватого самітника, щоб поволі знову розбудити в ньому життя.

Прекрасно.

Добре, а який прихисток має знайти поверненець із крематорійного пекла? До кого зачислити його? Якщо ні до мертвих, ні до живих не належить той, хто повернувся, хоча й по довгих роках, із французького полону в Африці?

І дивувався сам собі, що увірвався в життя, мов плавець, який раннього ранку з розгону кидається в срібну воду на самотньому березі. Може, тому, що не належав до «обраного» племені, отож зумів асимілювати найгірше зло? Але в своєму серці він благословляв Арлетту, бо вона пробудила в ньому нове зростання. Вона вчинила так, що було це зростання барвистим і буйним, невпорядкованим, і це був початок, це ще не достигання, не зрілість. І навіть ще не сам ріст, а лише сходження. Щось на межі між сходженням і ростом, бо в ньому живе відчуття народження. Перед проростанням існує ще якась невизначеність. Коли ж рослина набуває форми, вже можна передбачити, яким буде плід, а разом з тим і завершення; але поверненець уникає того, що довершене.

Так, це було відчуття внутрішньої свободи, яке він мав зазвичай, коли був спокійним щодо неї. Він любив її, і всі враження дня збирав у її імені; та все ж не відчував цього, як тривкий зв’язок. Бо зовсім не роздумував про майбутнє і завжди відганяв від себе картину спільного життя, адже вона з’являлася час від часу на хвильку, мов докір сумління. Ота мить, — і він уже позбувався цієї порожньої безглуздої дійсності, яка проти його волі хотіла вдертися в його світ. Коли помічав у собі зародки самоти і виокремленості з усього, його охоплювало відчуття страшної порожнечі. Це був холод, який був первісною незалежністю, як у мить безповоротного розриву. І все відбувалося миттєво, це було немов запечатана вічність, яка не припускає оскарження.

Арлетта ніколи не згадувала про майбутнє, але було природно, що сподівається на їхню спільноту. Ще після першої ночі писала йому з дому, що вони допомагатимуть одне одному, допоки будуть разом, але то був вихлюп неврівноваженого захоплення, коли після пережитих випробувань вона піддалася нестриманому потягу. Якби це було можливо, він кохав би її ще більше, і думка про зраду видавалася йому такою ж неймовірною, як і зміна кольору шкіри. Але відчував свою провину перед нею, бо відкидав будь-які думки щодо їхнього майбутнього. Водночас він відчував, що той настрій врощений в нього. Це уникання, як в обороні перед загибеллю, мабуть, стало його другою натурою. І тоді знову почувався винним, бо затягував свій від’їзд. А Відка в останньому листі вже питала про дату його повернення.

Коли через декілька днів дістав дозвіл поїхати до міста, і від Арлетти його відділяв уже не лише парк, то посеред Монмартра його раптом охопив панічний страх її втратити. Немов десь обіч чатує якась холодна потвора, що може поглинути її в себе. Вони домовилися, що вона приїде до нього, і два дні вони блукатимуть Монмартром і Монпарнасом.