Геза Гардоні - Зірки Егера

class="book">Коли обидва делі влаштувалися, один з них — зовсім юний, років вісімнадцяти хлопець із сміливими очима — гукнув господареві двору:

— Мейханеджі!

З-під ганку виліз приземкуватий чоловік у тюрбані й запитав ліниво:

— Що треба?

— Мейханеджі, чи є в тебе кімната? Я добре заплачу.

— Годину тому зайняли.

— Хто зайняв? Я заплачу і йому, хай звільняє.

— Йому ти навряд чи заплатиш. У кімнаті оселився славнозвісний Алтин-ага! — І він поштиво кивнув у бік кам'яного ганку, де на розісланому килимку, по турецькому склавши ноги під себе, сидів чорний турок з обличчям ворони.

Його вбрання свідчило про те, що то багатий чоловік. У його тюрбані стирчали два страусових пера. Побіля нього стояв слуга з опахалом. Ще один слуга готував якийсь напій. А на подвір'ї порядкувало ще чоловік двадцять солдатів у червоно-синьому вбранні. Вони поралися і варили їжу. Один з них прав біля колодязя білизну аги, другий знімав з верблюда килим для постелі. То був дорогий, м'який вовняний килим.

Егеж, у такого не відкупиш кімнати. Похнюпивши голови, обидва делі повернулися до свого возу. Кучер швидко випряг коней, напоїв їх і розв'язав невільникам руки. Потім він теж розклав багаття на кам'яній стіні й поставив казанок, щоб зварити вечерю.

Обличчя молодих невільників не виказувало смутку. Правда, турки ставилися до них шанобливо: їли з ними з одного казанка і пили з однієї посудини. Очевидно, то були не прості невільники.

Ага теж сів вечеряти. Кухар приніс на срібній таці плов з баранини і поклав перед ним на килим. Ага їв руками, бо ножем і виделкою користуватися зайве, та й непристойно. Тільки нечестиві, невірні гяури їдять за столом і послуговуються столовими приборами.

Ліворуч від делі на лежанці примостився одноокий дервіш. Він не мав на собі ніякої одежі, окрім волосяниці бурого кольору, що сягала йому аж по кісточки. Дервіш був підперезаний мотузком, з якого звисали чотки і саморобна чашка із шкаралупи кокосового горіха. Голова простоволоса; довге скуйовджене волосся зав'язане у вузол — ото і вся його шапка. В руках він тримав довгу патерицю, прикрашену мідним півмісяцем. Волосяниця стала сірою від дорожньої пилюки.

Дервіш примостився на стіні й окинув поглядом товариство, що вечеряло біля нього.

— А ви не прихильники пророка? — запитав він похмуро.

Делі сердито глянули на нього.

— Може, ще й більш ревні, ніж ти,— відповів один з них, смаглявий чорноокий юнак з променистим поглядом.— Нині розвелося таких мандрівних дервішів, які більше череву догоджають, ніж пророкові.

— Я через те й запитав, що ви їсте разом із невірними.

— А вони вже правовірні, яничаре! — недбало відповів делі.

Дервіш здивовано вирячився на нього. Поставив чашку. Витер жирні пальці об свою ріденьку борідку.

— А звідки ти мене знаєш?

— Звідки знаю? — відповів, усміхнувшись, юнак.— Я знаю тебе ще з тих часів, коли ти був ратником, носив зброю падишаха.

— Ти вже давно у війську?

— П'ять років.

— Щось я тебе не пригадую.»

— Тоді чому ж ти покинув доблесний стяг?

Дервіш не встиг на це відповісти, бо від ганку долинули такі дикі крики, що аж коні схарапудились.

Кричав ага. Юнаки, ошелешені, дивились на нього. Що з ним? Чи не вбивають його? Але вони побачили тільки одне: ага почервонів від потуги і щось п'є з фляжки.

— Що з ним?

Дервіш зневажливо махнув рукою.

— Хіба ти не бачиш? Вино п'є!

— Як же мені бачити! Він п'є з фляжки.

— Виходить, ти не вроджений мусульманин?

— Ні, друже, я народився в Далматії. Тільки п'ять років тому я прийняв праведну віру.

— Тоді ясно,— закивав головою дервіш.— Так от, знай, ага тому так дико кричить, щоб його душа тепер перейшла з голови в ноги на той час, поки він п'є вино. Бо душа у нас живе в голові, а коли ми помираємо, летить на той світ. А там, як тобі відомо, правовірних карають за випивку.

— А якщо душа безгрішна?

— От і він так гадає: гріх не ляже на душу, якщо він її вижене на кілька хвилин з голови. Але, я думаю, що такі хитрощі до добра не приводять. Штагфір аллах![46] — І дервіш зітхнув.— Ти оце запитав мене, чому я покинув священний стяг?

— Еге ж. Ти був хоробрим воїном, та й ще не такий старий, років з