Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

Життя у Новокурську пливло тихо й безтурботно, не маючи зайвих клопотів. Здоров'я у Петра поправлялося тут не за днями, а за годинами. Він уже настільки відчув себе при силі, що, на знак вдячності за порятунок, активно почав допомагати Мині Самійловичу по господарству. Маючи "золоті руки" і природний хист до всякого майстрування, він полагодив зіпсовану і вже давно не придатну для роботи січкарню, і тепер вона працювала, мов нова. Оживив Петро і настінний годинник "Зозулю", який уже кілька років безнадійно лежав серед металевого брухту. Змайстрував різьблений мисник з дубових дощок.

А при першій-ліпшій нагоді милувався з молодою удовицею. Приблудний солдат Вусатенко так припав до серця Гаїни, що та ладна була, забувши про сором і сумління, падати з ним у постіль будь-де і будь-коли, аби тільки виникло в Петра бажання. А того бажання у молодого чоловіка було ще вдосталь. "Зголоднілий" за жіночим тілом, він прагнув надолужити згаяне за останні кілька років. І надолужував днями й ночами. Вони підходили одне одному усім єством: і зовнішньою звабою — обоє статні, з правильними рисами обличчя; і внутрішнім, душевним світом — це вони зрозуміли, переговоривши ночами на всі життєві теми; і прагненням свого, утаємниченого майбутнього. Петро вже подумував не повертатися до свого Гуляйполя, а назавжди оселитися тут, у глухому Новокурську. А Гаїна мріяла стати багатодітною матір'ю, народивши для свого милого і рідного Петруся щонайменше десяток "вусатиків" — так вона обіцяла йому. Хтозна, може так і сталося б, якби зла доля не сплюндрувала їхні вельми принадно-людські мрії.

Якогось дня в Новокурськ увірвалися червоні комісари з великим загоном своїх опричників — озброєних голодранців Катеринослава — і давай вимітати з хазяйських комор усе до зернини, мовляв, для голодуючих братів-росіян. Кілька хазяїв стали на захист свого добра грудьми — і відразу поплатилися за такий супротив своїм життям. Усі інші притихли, думаючи про себе: "Беріть! Може, Бог дасть, подавитеся нашим хлібом — сльозами". Прийшли більшовицькі посланці і в обійстя Мини Самійловича. Завітали сюди не лише, щоб забрати хазяйський хлібець, а й дізнатися про весь "підспідок" нового робітника місцевого куркуля — хтось усе-таки доніс червоним про Вусатенка та ще й наговорив їм про нього, казнащо. Невдячне людське створіння з хижацькими помислами. Адже Петро за такий короткий проміжок часу зробив добро майже кожному сільчанину — комусь полагодив чоботи, підшив биті валянки, комусь підкував коня, заколов безкоштовно свиню, а для усієї сільської громади полагодив старенького вітряка — і тепер новокурці не везуть молоти свою пшеничку за тридев'ять земель, а роблять це у себе вдома.. Та ба! Хтось усе-таки захотів вислужитися перед черговими гнобителями, мабуть, аби самому не бути пригнобленим ними.

Червоні здирники вивели Петра з хати у двір і вже тут почали його бити, аби той зізнався, що він білогвардійський офіцер і шпигун. Гаїна кинулася на злих людей кібцем і, розставивши руки, ніби прикриваючи свого коханого щитом, закричала:

— Не віддам! Він — мій чоловік!.. Що ви робите? Убивці! Ліпше мене!..

Прибіг на допомогу з вилами в руках і Мина Самійлович. До нього підскочив на коні більшовицький вершник і рубонув шаблею. На щастя дід відскочив, і удар шаблі прийшовся по вилах. На хазяїна та його дочку накинулися червоні бійці й нараз розмісили їх до крові, залишивши напівживими лежати посеред двору. Після цього експропріатори вигребли усе Минове збіжжя й зерно на підводи, до однієї з них прив'язали Петра й поїхали до церкви, де під мурами й мав дістати кулю в лоб "білогвардійський шпигун". Уже й поставили Вусатенка з зав'язаними за спину руками під стіну, і троє солдатів у шкірянках приготувалися стріляти в нього з гвинтівок. Аж нараз з церкви, яка була перетворена червоними в тимчасову комору, вийшов якийсь молодий здоровань у форменій шкірянці і в шапці-бирці з червоною зіркою. У руках він тримав маузера. Певно, вийшов їхній найголовніший, котрий сам забажав розрядити в "білого офіцера" свого маузера. Коли ж він підійшов ближче до Петра і вже намірився вистрелити в нього, то раптом опустив свою зброю і скрикнув:

— Петро?! Вусатенко?!

Червоний комісар ще раз огледів прискіпливим поглядом лайдака, якого мав щойно розстріляти, помітив, що той стояв у солдатських штанях "галіфе" й босоніж, сніг під його ногами червонів плямами, неначе той стояв на пелюстках червоного маку. Цивільний піджак і полотняна біла сорочка на арештованому були розірвані, мов перед цим їх довго шматували злі пси. Обличчя в приреченого до загибелі набрякло й очі запливли темно-бурими пухлинами. І все-таки він чимось нагадував червоному комісарові його земляка та ще й близького родича Петро Вусатенка, а тому більшовик ще раз, аби цілковито переконатися, що не помиляється, запитав:

— Ти ж Вусатенко, аге ж?

Петро підняв якомога вище голову й також приглянувся до свого убивці. Не впізнав, з ким має честь говорити перед смертю, але зізнався:

— Так, я Петро Вусатенко з Гуляйполя.

Йому у відповідь:

— О, тепер я впізнав і твій голос. А мене не впізнаєш? Я ж Микита Макуха, твій зятьок... Яка зустріч! Усі наші вдома вже й поховали тебе... Лише моя сестричка, а твоя дружинонька Малашка, все виглядає тебе із заходу та двоє діток твоїх чекають татка... А він спокійно живе у якомусь смердючому Новокурську і гне спину на експлуататора.

— Мина Самійлович не куркуль, а сам собі хазяїн. А я потрапив до нього цілком випадково зовсім недавно... Повертався з німецького полону. Доплентався вже сюди. А тут, у степу перед Новокурськом, на мене напали якісь бандити, дуже побили. Мене ледь виходили ці добрі люди, а ви їх так зганьбили, ще й пограбували.

— Досить, досить, Петре. Потім з'ясуємо,