Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

може ще від чогось іншого походить це приємне на слух ім'я. Петрові розповіли, що рятувала його від замерзання на вулиці Гаїна і той міцний чоловік, котрий сидів на ослоні поряд з ліжком. Він був батьком Гаїни і назвався Мином Самійловичем.

— А як же величати вашого найменшого члена сім'ї? — спитав Вусатенко, кивнувши на хлопчика.

— Це — моя кровинка Антоша, — відповіла Гаїна. — Напівсирота він. Його батько, а мій чоловік, загинув у "м'ясорубці" в шістнадцятому році... У Брусилова був.

—І я — в Брусилова, — здивований такому збігові обставин, відповів Петро. — Оце ось плентаюся додому з німецького полону. То може десь і ваш чоловік у Німеччині... Живий-здоровий... І повернеться...

— Не повернеться, — сказала твердо жінка. — З тієї бійні прийшов додому наш сусіда без ноги. Так він казав, що мій чоловік загинув на його очах... Навіть сам поховав його десь під лісом.

У Гаїни зволожилися очі. Аби змінити неприємну тему розмови, Петро спитав, де він, у якій місцевості і яка тут влада, хто вершить долі людей? Тут уже заговорив Мина Самійлович. Він розповів, що це вже Катеринославщина. Їхнє село називається з давніх-давен Новокурськом[46], мовляв, перші поселенці були українці-куряни, тобто, з Курська. Найближча до села залізнична станція Козельськ за десять кілометрів, а звідти — вже й рукою подати до Кривого Рогу та вже від нього недалечко й губернське місто Катеринослав. Почувши це, Петро радісно усміхнувся.

— Ти з Катеринослава, аге ж? — уловив його реакцію старий.

— Ні, — заперечив Вусатенко. — Але з цього міста йдуть потяги прямо в моє рідне Гуляйполе.

— То ти з Гуляйполя?! — здивувався Мина Самійлович. — Від Махна?

Петро засміявся.

— Я бачу й чую, що по всій Україні знають Махна, а вже потім — Гуляйполе, — сказав Вусатенко. — Нестора я знаю ще з юності, до революції... Звичайним був розбишакою і вариводою... А може й не зовсім звичайним. Навколо нього усі ми юрбилися, як бджоли біля вулика... Але те, щоб так високо він сягнув — для мене дивина.

Мина Самійлович розгладив свої короткі сиві вуса і, обміркувавши висловлене Петром, сказав:

— Був тут у нас Махно лише один раз... Мітинг провів біля нашої церкви. Був і я на тому сході... Ну й говорив він! Заслухалися його люди... Усім до вподоби його соціалізм — без поміщиків і без всякої царської влади, все, мовляв, мають вершити селяни на своїх сходах, так би мовити, вибирати сільську раду, старосту і громадою контролювати їх роботу. Ось лише щось із земелькою я не второпав: чи то він об'єднає її в комунію, чи роздасть усім порівну... Ліпше б роздав. Бо комунія селянам не до вподоби. Ти ж, Петре, як доберешся колись до свого Гуляйполя, то вже скажи там Нестору Івановичу про наше прохання, не забудь.

Вусатенко цілком серйозно відповів:

— Не забуду, передам. — І це, мабуть, господареві сподобалося, бо він на знак вдячності стиснув Петрову руку, яка лежала поверх перини.

Потім Мина Самійлович розповідав про владу на селі. А яка там влада? Фактично ніякої не було. Кілька днів похазяйнував у цій місцевості Махно. З мешканців Новокурська нічого не брав і навіть розплатився "керенками" з селянами, у яких стояли його повстанці. А ось на сусідні села — німецькі колонії, які мали свої номери 10, 9, 14 — наклав чималу контрибуцію: наказав німцям знести у певні місця теплий одяг та взуття. За невиконання — розстріл людей і спалення будівель. Німці — народ небоязкий, але вмирати за якогось кожуха чи пару валянок ніхто з них не хотів, тим більше, що всі вони жили заможно й розкішно, тож відкупилися од Махна швидко й безкровно. Трохи гірше у мешканців навколишніх сіл, у тому числі й німецьких, вийшло з царськими прибічниками, які несподівано зайняли округу. Називали вони себе білою гвардією, мабуть, від слів "біла кістка", тобто, панська кров. Ці багатьох шмагали нагайками і шомполами за будь-яку провину і засікали до смерті тих, хто з відкритою душею зустрічав Махна. Але людей білі не грабували і ніякої влади, ні старої, ні своєї нової, не створювали. Певно, часу в них на такі дії не вистачило, бо пробули у цій місцевості лише півтора дні. Їх змінили "червоні гвардійці" — це так вони себе називали, певно, щоб люди не плутали їх з "білими". Так ці "червоні", а їх Мина Самійлович вперто називав "шалені", найбільше залили селянам за шкіру сала, бо забирали з обійстя майже все — борошно, зерно, одяг, всяку худобу, мовляв, для голодуючих пролетарів Росії. Деякі хазяї вчинили червоним грабіжникам опір, так цих селян привселюдно постріляли біля церковних мурів.

— Оце, Петре, вони, мабуть, і напали на вас у степу. У нашому селі їх уже немає з тиждень, а кажуть, що у Сидорівці, Січеванові, Заградівці й Шестерні ці "шалені" коять чорні справи: посадили за владу якихось своїх комісарів у чорних шкірянках з маузерами, а ті глумляться над православним людом, зачиняють церкви, створюють червоні комуни'. Не приведи, Господи, і заступися за нас, грішних!

Дійсно, Господь поки що відводив "червоних комісарів" від Новокурського, яке притулилося в долині степової річки Інгулець і з одного боку захищалося від непрошених гостей широкою водоймою, а з іншого — гористою місциною і не мало жодного нормального шляху, який би зв'язував це село з навколишнім світом.