Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

що й до чого, — перебив його Микита й звернувся до своїх підлеглих: — Хлопці, одягніть його в теплий одяг, нагодуйте, дайте гарячого чаю, щоб не застудився бува... Звідси він поїде зі мною в тачанці...

Так Вусатенко, певно, народжений під щасливою Зіркою, залишився живим і цього разу. Відлежувався він від більшовицьких побоїв на катеринославській квартирі свого шурина Микити Макухи. Молодий дужий організм царського солдата, підкріплений смачними й калорійними харчами (Микита, займаючись експропріацією, себе не кривдив), швидко міцнів. Невдовзі постало питання вибору: куди й за ким іти у революції роботящому Вусатенкові? Чекіст Макуха (він дійсно тоді вже працював у органах "ЧК"[47]) агітував Петра до себе, доводив, що життя буде на великий палець з присипкою, а головне — влада в руках. Про те, що більшовики, а не хто інший, переможуть у цій революції, Микита не сумнівався. Та Петро не поспішав з відповіддю. Відверто кажучи, він уже зараз міг сказати Микиті, що з більшовиками не піде ніколи — дуже вже вони жорстокі, люди без совісті і честі, якісь бандити з широкої дороги та й годі. Таке було перше і, мабуть, таке буде завжди враження у Петра про цю голу, не роботящу шатію-братію, яка так знущалася над ним! Але поки що Вусатенко не висловлював цієї думки Макусі, вважав, що ще не настав час такої розмови. І все-таки якось увечері, коли Микита був у доброму гуморі й згадав про їхню батьківщину — Гуляйполе, Петро відразу ж перевів розмову на махновців, мовляв, хто вони і "з чим їх їдять?". А вже потім планував сказати шуринові свою думку про більшовиків. Микита досить правдиво, як на думку Вусатенка, почав характеризувати гуляйпільських повстанців. Сказав, що Махно — за комунію, він перший на Катеринославщині організував комуни, воює з поміщиками й петлюрівцями, а зараз з білогвардійцями.

— Тоді Махно — більшовик? — не без підстав запитав Петро.

— Аж ніяк! — заперечив Микита. — При нагоді він б'є і нас. Правда, частіше нам допомагає, ніж лупцює. Словом, він — і вашим, і нашим, дуже ненадійний партнер. За ним необхідне постійне чекістське око.

"З таким непостійним і я не буду", — подумав про Махна Петро, а запитав Микиту про зовсім інше:

— Ти мені скажи, хто в цій революції дає селянинові землю? Бо я хочу одного — мати своє господарство.

— Усі, Петре, обіцяють, що дадуть чи продадуть селянам землю, але віри усім, крім нас, більшовиків, немає.

— А де ж гарантія, що й більшовики не обдурять?

Микита довго мовчав, певно, шукав ту гарантію по всіх закапелках своїх знань про більшовизм, але нічого не знайшовши, відповів:

— Одна гарантія — так сказав Ленін.

— А хто такий Ленін?

— Наш вождь.

— А де він?

— У Москві.

— Гм, — скептично гмикнув Петро. — А яке відношення має Москва до України?

— Москва, брате, вона завжди Москва. Так-то.

Тепер довго мовчав Петро, а згодом несподівано сказав:

— Не подобаються мені ці нові господарі зі старими звичками. Ти вже вибач, Микито, але я завтра чвалаю додому. Душа зболілася за своїми... Вже більше не можу.

— Попереджаю, Петре: територія між Катеринославом і Гуляйполем надто небезпечна, вона по кілька разів на день переходить з рук білих до махновців і навпаки. Потяги майже не ходять... Лише мотаються туди-сюди бронепоїзди, а чиї вони, — ніхто не знає, здебільшого різних банд. Доведеться тобі тьопати пішки глухими шляхами. А це скільки днів?.. Отже, жодних гарантій про безпеку немає.

Та Петро був невблаганним. І рано-вранці вони розпрощалися. В оцінці обстановки за Катеринославом у напрямку Гуляй-поля чекіст Микита Макуха не помилився. Там справді чинилося щось неймовірне і, як на думку Вусатенка, просто дикунське. Села на його шляху були напівпорожні, мужиками в них і не пахло: хто в більшовиків, хто в білих, а хто в Махна. Значна їх більшість, звісно, пішла до Махна. А їхніх жінок, які залишились беззахисними вдома, ґвалтували щодня то білі, то червоні, то зелені, то чорні і навіть голубі. В одній хаті, куди Петро зайшов попросити шматок хліба, він застав розпатлану й, мабуть, уже збожеволілу молодицю, котра гойдала в колисці немовля й сумно, аж дибився у Вусатенка чуб, співала:

Братів твоїх рідних, закутих в кайдани, Живими сховали вороги погані. Як виростеш, синку, станеш в світі жити, Не забудь за батька кров'ю відплатити[48].

Петро мовчки поточився з хати. На вулиці, поряд з цим обійстям, побачив зарубану на смерть бабусю, яка тримала в руці макогін. Вусатенко вже