Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

щипцями давили його яйця, він непритомнів, але не здався. Він був вірним солдатом революції, він не міг піти проти партії! Від нього відчепилися, бо майже всі інші, які були арештовані по його справі, зізналися. Був суд. До суду він зміг передати листа дружині, тій самій дівчині, яку він колись підібрав після тортур отамана Куделіна. Тепер передав, щоб вона подала на розлучення і публічно відмовилася від нього. Заради себе і дітей. Він не знав, отримала вона листа, чи ні. Не знав, що сталося з нею далі. Деяких дружин ворогів народу арештовували, навіть розстрілювали, як і чоловіків. Деяких просто висилали з Москви. Він сподівався, що його Насті пощастило.

Його ж відправили на Колиму. Спочатку валити ліс, тепер ось працювати у шахті. Єрофеєв штовхав поперед себе тачку з вугіллям. Ледь тримався на ногах, хитався, але котив тачку.

— Єрофеєв! Сюди! — крикнув йому бригадир. Колишній комполку у рваному одязі, хитаючись, поплентався до бригадира, який важив удвічі більше, бо під’їдав з пайок простих роботяг.

— Ув’язнений Єрофеєв прибув, — доповів колишній комполку.

— Сходи на табірний пункт, чекають там тебе.

Єрофеєв кивнув і пішов. Він давно вже нічого не чекав і нічому не дивувався. Можливо, його розстріляють. Коли почалася війна, то таборами пішли цілі хвилі розстрілів. Багато засуджених за 58-ю статтею були страчені і в їхньому таборі. Єрофеєва чомусь залишили. Можливо, через пункти статті: у нього був другий, сьомий та дванадцятий. Хоча розстрілювали і з такими. Він же звик до свавілля, до того, що нічого не можна передбачити і нічого не можна пояснити. Щось відбувалося, і не можна було сказати, чому саме так, а не інакше. А головне, чого чекати далі.

— Так, Єрофеєв, прислали тут за тобою. Кажуть, що фронту ти потрібен, — засміявся керівник табору. — Ти той, Єрофеєв, не ображайся, коли щось. Я ж думав, ти ворог народу, а тебе он на фронт забирають, — тихо сказав товариш начальник. Той самий, що кілька місяців тому особисто ледь не до смерті побив колишнього комполку держаком від лопати. Нізащо побив, «у порядку виховної роботи». Просто випив спирту, схотілося розважитися, а тут чвалав якийсь доходяга. Ну товариш начальник схопив держак і бив, поки не заморився. Він був угодований, лисий, напахчений одеколоном. Любив ходити до жіночого відділення табору, шикував жінок у ряди і гордо ходив, вибираючи, з якою злягтися. Мацав, заглядав у рота і під спідниці, наказував посміятися чи пройтися. Наче коня на ярмарку вибирав. І кожній було за щастя, коли вибирав саме її. Бо товариш начальник спочатку годував обідом з їдальні для адміністрації, а після всього давав півбуханки хліба і шматок цукру. То всі хотіли стати його коханкою.

Коли Єрофеєв уявляв, що так ось якась тварюка могла вибирати його Настю, то сатанів. Це було раніше, коли ще були сили. А зараз він став кволий та байдужий до всього. Навіть не зрадів, коли сказали, що його відпускають. Здатність радіти прийшла десь за місяць більш-менш нормальної їжі та відпочинку.

Єрофеєв потрапив на фронт з кількома сотнями колишніх офіцерів, яких звільнили з таборів, як казали, на особисте прохання Жукова. На початку війни старших офіцерів не вистачало, і Сталін на це погодився. Єрофеєв загинув у 1943 році під час форсування Дніпра, коли знову командував полком. Жінку і дітей він побачив один раз, коли у Казані лежав у шпиталі з пораненням. Вони встигли знов одружитися, жінка навіть завагітніла. Ховали Єрофеєва з почестями, навіть іменем його колгосп назвали десь на Черкащині.

А Дубківський втік із Праги далеко. Великий океанський корабель заплив у порт. Став на якір. Сходами злетів Дубківський з невеличким саквояжем. На березі його чекали Чет та Міра. Був 1946 рік, у них вже були дорослі діти. Двоє. І троє менших.

— Чете! Міро! — Дубківський кинувся до них, обіймалися. — Як я радий вас бачити! Ну як ви тут? Що за земля Австралія?

— Не Україна, звісно, але жити можна, — засміялася Міра.

— Їдьмо, — сказав Чет. Тут тільки Дубківський помітив, що лівиці рукав сорочки товариша порожній. Не було руки.

— Господи! А що трапилося? — здивувався Дубківський.

— Я і тут до армії потрапив, — зітхнув Чет.

— За віком його б не брали, але він добровольцем пішов, — уточнила Міра.

— Ну а як інакше? Ця країна нас прийняла, як же я міг її не захищати. Воював. На Філіппінах, це острови такі, був поранений, — розповідав Чет. Потрапили в оточення, рану нічим було обробити. Тропіки, пішло зараження. Довелося ампутувати руку.

— Слухай, ми з тобою та ще парочка. Вухастик і Однорук, сьогодні на арені! — засміявся Дубківський.

— Та мені та ліва і не дуже потрібна, тільки ось на гітарі не можу грати. Оце погано, — зітхнув Чет.

Сіли до машини. Міра була за кермом.

— Діти, а хочете посміятися? — спитав Дубківський. Зненацька скинув кашкет і почав мотати своїми величезними вухами. Всі зареготали. Потім показував фокуси з картами.

Вже увечері сиділи за столом, їли, випивали.

— Інколи я ті валізи згадую. Думаю, от би залишити собі хоча б частину скарбів, — сказав Дубківський.

— І що? — спитала Міра.

— А потім думаю, що і добре. Живий, здоровий, навіщо мені золото те? Диявольський метал. Хай йому грець.

— Та і то так, — кивнув Чет. — Міро, а зіграй нам що-небудь.

Міра узяла гітару і заграла. У Чета виступили сльози на очах. Дубківський бачив, як Чет дивився на Міру, закрутив здивовано головою. Скільки років минуло, а Чет був все такий же закоханий,