Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Що? Борю! — Оксана закричала і відсахнулася від нього, наче мерця побачила, — Що ти верзеш?

Вона дивилася на нього і чекала, що ось він зараз скаже, що помилився, бовкнув щось не те. Але Ліберман ствердно закивав.

— Так, уб’єш. А потім скажеш, що я змушував тебе зрадити партії і нашій Радянській Батьківщині. Я не знаю точно, в чому мене будуть звинувачувати, то не можу сказати наперед, що тобі говорити. Здається, справа буде йти про правий ухил, можливо, приплетуть і шпигунство. Кажи, що я сьогодні прийшов з роботи і запропонував тобі втекти за кордон.

— Куди? Борю, що ти верзеш! — вона не кричала, а стогнала, бо чоловік робив їй боляче, дуже боляче. Ліберман скривився. Йому було неприємно, але він мусив говорити те, що говорив.

— Тобі боляче і страшно, я розумію. Але слухай уважно, це дуже важливо, бо лише це дозволить врятувати тебе і хлопчиків. Отже, ти скажеш, що я сьогодні зізнався тобі, наче зрадив Батьківщину і радянський народ, що готував змову проти партії та уряду, що співпрацював з розвідками ворожих країн. Я зізнався і запропонував тобі тікати, а ти схопила цей пістолет і вбила мене, бо ти вірна заповітам комунізму, любиш партію і нашого дорогого вождя Йосифа Віссаріоновича Сталіна!

— Борю! — вона гірко ридала.

— Оксано, в нас немає вибору! Все повинно бути так, як я кажу, інакше загинете і ви! — сказав він і схопився за серце. Глибоко дихав.

— Борю! — Оксана не могла повірити у те, що відбувалося.

— Я вже мертвий, мене не врятуєш, а ось вас можна. Тебе і хлопчиків! І це єдиний шанс, щоб вони не причепилися до тебе! Вони ж беруть і жінок! У кращому випадку висилають з Москви! А можуть відправити і в табори! До Сибіру! І тебе, і дітей!

— Борю!

— Оксано, я розумію, що тобі важко чути це, але іншого виходу немає. Ти знаєш мене, я ніколи не опускав руки, завжди вірив у краще. І зараз це — найкращий варіант. До того ж тобі не потрібно буде в мене стріляти. Спочатку ми посваримося. Гучно, щоб чули сусіди. Я буду кричати різні контрреволюційні речі, а потім сам вистрелю в себе. Тобі треба буде тільки узяти пістолет, щоб залишити на ньому свої відбитки пальців. Ти навіть бачити нічого не будеш. Вийдеш, я вистрелю. Потім лише візьми пістолет і викликай міліцію, а на допитах тримайся нашого плану.

— Борю! Ти — мій чоловік! Ти — батько моїх дітей!

— Ось чому я так і вчиняю! — закричав він. — Думаєш, це легко мені далося? Думаєш, я хочу вмирати? Але ситуація така, що або я загину і потягну вас із собою у прірву, або я загину і врятую вас! Існує тільки два варіанти, і в обох я гину! Я вже мертвий! Живий мрець!

— Борю! — вона кинулася до чоловіка і, як у лихоманці, цілувала його. Плакала, обіймала, пестила. — Борю, Боречку, Борюсику!

Ліберман обійняв Оксану, цілував її волосся, намагався не заплакати сам.

— Мила, так треба. Я знаю, що це важко, але так треба. Це єдиний варіант, — переконував дружину Ліберман. Вона мовчала, а потім завмерла, про щось думала.

— Давай разом, — прошепотіла тихенько.

— Що?

— Я не хочу жити без тебе. Давай застрелимося разом.

— Ні, ти що! — обурився Ліберман. — А хлопчики? Вони ще школярі, на кого ми їх залишимо? До того ж ти ще молода, ти — гарна жінка, ти мусиш жити! Заради дітей, заради мене, жити!

— Ні! — сказала вона зненацька спокійно і впевнено. — Я піду з тобою.

— Ні, — теж спокійно сказав Ліберман. — Хлопчикам потрібна матір. Вони ще малі, не можна їх залишати самих. Не можна. Оксано, мила, треба зробити все, як я сказав. Повір мені, я все обміркував. Все-все. Іншого виходу просто не існує.

Ліберман міцно обійняв дружину, поцілував її.

— Я зроблю все сам, тобі лише треба буде триматися нашої версії на допиті. Ти це зможеш, люба, зможеш.

Ближче до вечора в кабінеті слідчого, який керував розслідуванням у Москві, задзеленчав телефон.

— Слухаю! Що? Як? От чорт! — він підхопився і побіг.

У квартирі Ліберманів плакала Оксана, біля неї тремтіли два перелякані хлопчики у шкільній формі, її діти. В кабінеті лежав сам комісар з простреленою головою і розкиданими вухами, які він так і не відрізав, бо лікарі не могли наважитися на незвичну операцію. У сусідній кімнаті давали свідчення сусіди.

— Страшні речі кричав! Я боюся і повторювати таке! Жах! Суцільна контрреволюція! Я вухам своїм не вірила! Бо він же поважна людина, в наркоматі працював! — доповідала якась ошатна пані.

— Чорт! — слідчий вийшов з квартири. — Ну що, — звернувся до слідчого з провінції. — У нас тепер один Жникін живий залишився. Тепер з ним треба працювати, бо ж зовсім справа розвалиться!

Жникін спочатку кричав, а потім підписав лівою рукою (праву зламали під час допиту) усе, що йому сказали. Після чого був розстріляний, як член групи ворогів народу та шпигунів на чолі з покійним Ліберманом. Оксану та дітей не чіпали, навіть дозволили залишитися у квартирі, щоправда, у дві кімнати підселили ще жильців.

Андрій Єрофеєв відбув у таборах чотири роки. Позаду було слідство і суд. На слідстві його били і катували. Вимагали свідчень та зізнання. Він не зізнався. Навіть коли вони