Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночі не спала, вдень не їла, зблідла, змарніла, тільки очі блищали. Правда, іноді в них спалахувала тривога.

Однієї ночі вона довго, здригаючись від ударів власного серця, ждала Святослава. А коли він прийшов, призналась.

– Княжичу любий, – несміливо почала Малуша, – не знаю, чи й говорити, але щось недобре мені…

По щоках у неї котились сльози.

– Ну, чого б тобі сумувати, – спробував заспокоїти її Святослав. – Не плач…

– Мабуть, я непразна[120] суть…

Вона пильно стежила за його обличчям і очима: хотіла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчі вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумів, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за віконце, де високо в небі висів сріблястий місяць.

– Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобі тепер не потрібна?..

– Ні, Малушо, – відповів він. – Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. І ми зробимо, все зробимо так, що буде добре…

– Але що робити?

– Не поспішай, Малушо, дай подумати, збагнути…

Наступної ночі вона була дуже неспокійна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як і прийде, то чи буде такий, як і раніше?.. О, як нетерпляче чекала вона цієї ночі, кроків за стіною в темряві, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потім – його самого, любого, єдиного.

І вона не тільки ждала, а й готувалась до його приходу – прибрала в хатині, нарвала квітів і поставила їх у череп’яному горщику біля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, – і не придумала…

Малуші довелося ждати дуже довго. Вже на Горі все заспокоїлось і заснуло, сторожі раз і вдруге вдарили в било, місяць виплив із-за Дніпра і хитро зазирнув через зубчасті городниці, але за стіною все не чути було знайомих кроків – княжич Святослав не йшов.

Відчай і страх обгорнули спраглу душу ключниці Малуші, вона вирішила, що княжич вже не прийде, і не знала, що ж їй тепер робити, як далі жити.

І коли вона вже вкрай зневірилась і подумала, що щастя й любов її минули навіки, не за стіною терема, а поруч, у дворі, почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули двері…

– Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.

– Цей Уліб аки тать! Стоїть і стоїть у сінях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов іншими дверима. Через сад…

Малуша не чула його слів, вона дивилась і дивилась на залите місячним промінням обличчя Святослава, на його очі, в яких спалахували такі знайомі їй іскринки.

Святослав теж нічого не чув, він прийшов до неї, як і колись, він прийде завтра й позавтра, він не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворі, під деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з місця жіноча постать. Зупинилась на мить і побігла.

Проминуло ще багато днів, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирі Мамонта, аж поки змогла знову побачити імператора Костянтина.

Прилітали холодні вітри з півночі, й опадав лист з тополь, що росли під стінами города; приходили в Суд, вивантажувались і поспішали вирушати назад, до своїх земель, кораблі з усього світу; з кожним днем темнішали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сиділа в монастирі Мамонта, ждала зустрічі з імператором Костянтином.

Часом княгиня закипала від обурення: доки ж їй тут сидіти й ждати цієї зустрічі? Чи не краще сказати купцям, щоб вони ставили вітрила та й рушали в Руське море, до рідного Дніпра? Часом вона говорила царевим мужам, які приходили й приходили до монастиря й цікавились, як здоров’я княгині, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тільки там буде їй добре.