Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

у цю годину Добриня. Він не розуміє ще, що сталось з ним, як не розуміє й того, як, чому це сталось. Учора він був гриднем у княжій дружині, як сотні й тисячі інших хлопців, і думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенізький спис і загине.

А раптом на світанні покликав його до гридниці воєвода Свенелд і сказав, що він, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднів. Але це було не все, – їхній тисяцький, що був при цій нагоді в гридниці, додав, що віднині, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, він – сотенний, віднині й навіки сотенний!

Радість наповнює душу Добрині. Був би він сам – ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула під копитами, а повітря розривало груди. Та й долетів би він, либонь, аж туди, де висять над обрієм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!

Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, він їде одразу ж за княжичем Святославом, інші гридні – їм взап’ять. Так вони й їхатимуть за Дніпро, до дарниці княгині Ольги – бобрових гонів княжича Святослава.

Усі мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А він їде, попустивши повіддя, іноді тільки, коли кінь змінить ногу або від Дніпра війне свіжий вітрець, підведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич і чим стурбований? Чому в сірих його очах часом світиться радість, а іноді промайне й тривога?

Та хіба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжі думки? У князя – своє, у гридня – своє. Добриня думає про своє, він знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?

Гарцюючи на коні за княжичем Святославом, пощипуючи час від часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повіддя, граючи списом і міцно тримаючи щит, Добриня сьогодні здавався сам собі набагато кращим ніж учора, і, безперечно, кращим від інших гриднів. У пам’яті постали дні, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з іншими гриднями княгиню Ольгу, а кілька разів і княжича Святослава. І хоч тоді нічого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там він перший допоміг княгині вийти з човна, там він перший підвів княжичу Святославу коня… Бач, Добринє, який ти добрий, бач, чим заробив собі честь і славу. Так вище ж голову, тугіше повіддя, сотенний!

5

Швидко минає в житті людському весна, швидко пливуть теплі й щедрі дні літа, але найшвидше пробігають дні й ночі любові…

Княжич Святослав переживав справжню весну. Він їздив, як і раніше, на лови, з дружиною своєю побував влітку за Переяславом, у Родні, їздив у ліси за Любечем.

Але тепер, де б він не був, де б не ночував у полі, де б не стояв у степу, на високій могилі, він бачив її обличчя, мріяв обняти її, впитись у тугі уста, ще раз і ще раз горіти в шалу любові.

Навіть дружина не пізнавала свого князя. Раніше він був замислений, сторожкий, неговіркий. І ніби хтось підмінив їхнього князя: на обличчі його весь час грала посмішка, рухи стали твердішими, він бив орла на льоту, сміливо йшов із списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.

Особливо ж він був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечір, коли теплом дихав Дніпро, повітря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квітів, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пісня.

Напоєні сонцем, обвіяні вітрами, трохи стомлені, але дужі, мовчазні, але щасливі, перепливали вони на конях через Дніпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплій воді і їхали через торг Подолом, підіймались узвозом в передграддя, мостом, що здригався й гримів під копитами коней, в’їжджали на Гору.

І знову ніч любові, чудова ніч, коли не вистачає слів, коли все навкруг, здається, оспівує і славить кохання.

А неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші, тільки вони цього не знали й не відчували.

Був місяць червен[118] – чудовий час, коли в Києві й навкруг достигали овочі й виноград, на полях пахло житом, в лісах – медом. В цьому дозвіллі, серед невимовної буйної краси цвіла й їхня любов.

Прийшов зарев[119], зарипіли вози, встали стовпи куряви над шляхами – багатство садів, безмежного поля, лісів плавом пливло до княжих клітей, засіків, медуш на Горі. Малуша рук не чула, підіймаючи каді, коші, діжки, цебра, у неї від тяжкої праці підгиналися ноги. Але надходила ніч – все забувалось, бо молодість не знає втоми, а любов для неї – спочинок…

А потім настав ревун, війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах, птахи летіли на південь, а в Малуші заболіло серце.