Кейт Аткінсон - Руїни бога

пожежа, й будинки перетворяться на комини, де люто палахкотить вогонь. Таке завдання бомбардувальників — спалити все. Місто сухе, як хмиз, вологість майже нульова — ідеальні умови, щоб нарешті показати Гітлерові (й британському уряду), на що здатні британські бомбардувальники.

«К-Квіні» йшла у другій хвилі, за тими, хто прокладав шлях, і «Ланкастерами», які вже підпалили ціль.

Запалювальні боєприпаси сяяли і виблискували в повітрі, мов на Різдво. Повсюди ясніли вогні, хоч незабаром їх затягла темна пелена диму. Кіт вів їх до центру цього показу піротехніки («Лівіше, направо, ще трохи правіше…»), доки Тедді не почув «Бомби пішли» — й вони звернули додому, а ще чотири хвилі бомбардувальників і далі, неспинені, тяглися до цілі.

Наступної ночі був рейд на Ессен (ще одне максимальне зусилля), а тоді їм дали украй потрібний відгул на 24 години: до справи взялися американці — два денні рейди на Гамбург один за одним, піддали вогню хмизу запалювальними боєприпасами й розвели нові заграви бризантними зарядами. Тедді було шкода американських льотчиків — ті літали щільним строєм при світлі дня і брали на себе основний удар німецької протиповітряної оборони. Кілька тижнів тому «К-Квіні» здійснила аварійну посадку на американській базі у Шіпдемі, де їх зустріли як рідних. Вони майже ніколи не перетиналися із союзниками, тож втішно було зустрітися з американською ескадрильєю — як сказав Томмі, їхній хлопець із Ньюкасла, ті «такі ж, як ми». Тільки там все новіше, блиск ще не встиг обтертися. Та й їжа значно, значно краща — «К-Квіні» повернулася на власну базу із стратегічним запасом шоколаду і цигарок, консервованих фруктів і найкращих побажань.

Протягом їхнього відгулу стояла добра погода, тож вони валялися на шезлонгах і винесли картярські столики надвір. Хтось організував на полі неподалік матч із крикету, гри грубої і веселої, а багато хто просто куняв, виснажений війною. Тедді й Кіт вирушили у довгу ліниву велосипедну вилазку з дівчатами із допоміжних сил, Щасливчик чвалав при них. Коли пес стомився, одна дівчина посадила його до кошичка на велосипеді, де він і сидів, як фігура на носі корабля, а його вуха майоріли на вітрі. «Як у кабіні пілота», — сказала дівчина. Звали її Едіт, і, попри репутацію чорної вдови, її мимоволі хотілося пожаліти. Останні три летуни, з якими вона зустрічалася, не повернулися з вильотів, тож тепер всі обходили її десятою дорогою. У мить зневіри Тедді хотів був із нею переспати й перевірити, що буде далі. Може, він так і зробить. Вона була до нього небайдужа, як і решта дівчат із допоміжних загонів.

Вони перекусили бутербродами з рибним паштетом і напилися води зі струмка — здавалося, не існує ніякого Третього Рейху, й Англія повернулася до свого зеленого і тихого життя.

*

Він поглянув на годинник. Третя. Мабуть, у Лисячому закуті вже доїли обід без нього, бодай він на це сподівався. Він і так уже надто надовго лишив Кіта у їхніх загребущих лапах.

Вони перетнули луку в розпалі літнього квіту — льон, дельфіній, жовтець, дикий мак, гвоздики і королиці — і рушили уздовж одного з неозорих пшеничних полів, які обробляв власник землі. Пшениця мерехтіла й колихалася на вітрі. Він не раз помагав тут збирати урожай, а потім обідав пивом і сиром з робітниками під палючим сонцем. Аж складно повірити, що колись життя було таке просте. Зараз воно згадувалося як романтична довоєнна ідилія — «Гей ви, женці в солом’яних брилях! Втомила вас робота на полях, — примусив Серпень добре потрудитись, та годі праці! Нумо веселитись!» — хоча, мабуть, робітникам було не до шекспірівської пасторалі: для них це був просто черговий етап сільськогосподарського року з його нескінченним тяжким гаруванням.

У пшениці розсипані маки, як краплі крові на золотому, й він подумав про інші поля іншої війни, батькової війни: всередині все стислося від спогаду про Г’ю. Якби ж то батько чекав на нього в Лисячому закуті з кухлем пива у саду чи чаркою віскі у бурчальні…

Пес зник у житах, лише чути захоплений гавкіт, цього разу вже не нервовий — мабуть, знайшов щось менш страшне, ніж корови, може, кролика, а може, полівку. Тедді посвистів, щоб пес знав, де він, і зумів вибратися з поля.

— Час вертатися, — сказав він, коли той нарешті притрюхикав назад.

*

— Ми думали, що тебе втратили, — сердито кинула Сильвія.

— Поки що ні, — сказав Тедді.

— Усе гаразд? — спитав Кіт, подаючи йому кухоль пива. Кіт сидів на терасі, і, здавалося, почувався як удома. Достойники, здається, вже розійшлися.

*

Останню ніч відпустки він вирішив провести з Урсулою. Кіт рушив на гульню з іншими австралійцями.

Тедді побродив парками, а тоді зайняв спостережну позицію біля Урсулиного бюро, щоб заскочити її зненацька, коли закінчиться робочий день.

— Тедді!

— Твій покірний слуга.

— І Щасливчик! Я така рада його бачити, — Тедді знову програвав псові. Щасливчик теж був шалено радий бачити Урсулу. — Ти вдало вибрав час, чи, може, навпаки. Ти не проти піти зі мною на Променадний концерт? У мене два квитки, а друг, який мав зі мною іти, саме відмовився. Поїмо потім.

— Чудово, — сказав Тедді, хоча подумки застогнав від думки про концерт — цього йому хотілося найменше.

Морське повітря і двадцятичотиригодинна відпустка з Ненсі, не кажучи вже про обід у Лисячому закуті, виснажили всі його запаси енергії, тож він радше пішов би у кіно й поспав у душній темряві, чи, може, напився і забився у якусь тиху місцину.

— От і добре, — сказала Урсула.

Вона вирішила лишити пса в себе на роботі.

— Мабуть, це проти правил, — радісно сказала вона, — але чимало людей запрацюються до ночі, і його всі балуватимуть.

Щасливчик був пес прагматичний, тож одразу пригорнувся до однієї з секретарок.

Вечір був прегарний, вони мило прогулялися уздовж Королівського Альберт-холлу. Часу було доста, тож вони вмостилися на сонці на лавочці у Кенсингтонських садах і доїли бутерброди, які лишилися з Урсулиного обіду — вона не встигла перекусити, бо цілий день «гасала» до Вайтхоллу:

— А я ж просто папірці з місця на місце перекладаю. І більшість так само. Хоча, звісно, не ти.

— Дякувати Богові, — сказав Тедді, згадавши, як нудно йому було в банку. Якщо він якимось чудом переживе цю війну, то що він робитиме? Думки про майбутнє навіювали жах.

Сестра встала й обтрусила кришки зі спідниці.

— То що, рушаймо? Не будемо змушувати Бетховена на нас чекати.

*

Місця були добрі — квитки Урсулі