Симона Вілар - Сповідь суперниці

і вдоволений. А ось Берт… Присягаюся бородою Христовою, вона мовби соромилася підняти до нього очі, червоніла, як черниця. І це Берт, яка могла вилаятися, як поромник. Ні, пропади я пропадом, але мені було цікаво, що таке робив із нею цей сакс, коли настільки засоромив холодну красуню. Зазвичай на бенкетах вони сиділи пліч-о-пліч, проте Бертрада була незвично тиха, пожвавлюючись тільки, коли Едгар кудись їхав. Трохи дивно, щоб чоловік лишав молоду дружину в перші дні після вінчання. Але графиню це, схоже, влаштовувало. Коли він повертався, на личку Бертради читалося виразне розчарування.

Я спробував обговорити це зі своїми приятелями.

Учотирьох ми відшукали непогану пивницю біля східних воріт Норіджа й там гаяли вечори. Одним із нас був красень Ральф де Бріяр, який постійно бринькав на лютні та наспівував канцони про нещасну любов; другий — дужий, ніби віл, Теофіль Д’Амбрей, тупуватий, але відданий; він трохи здивував мене щирим смутком з приводу Бертрадиного заміжжя. Четвертим у нашому товаристві був смаглявий здоровань Герівей Брітто, безземельний лицар із Бретані. Він не менше за мене крутився довкола леді Берт, хоча я знав, що весь вільний від служби час Герівей тинявся по борделях і стверджував, що нема ліпшої коханки, ніж та, про яку забуваєш, ледве штани натягнеш.

Нас чотирьох вважали вірними лицарями молодої графині. Едгар, віддаючи данину моді, дозволяв нам надавати його дружині дрібні послуги. Тут, в Англії, куртуазні манери були ще в дивовижу, але граф Норфолкський побував при дворах Європи й багато на що дивився крізь пальці.

Не поручуся, що зумів би триматися так само незворушно, якби довкола моєї дружини крутилося стільки готових до послуг молодих чоловіків.

Ми й це обговорювали за кухлем елю.

— У мене серце здригається щоразу, як за ними зачиняються двері в опочивальню, — п’яно обіймаючи лютню, твердив красень Ральф. — Як подумаю, чим він там із нею займається…

— Тим само, що й кожен між подушок зі своєю красунечкою, — гмикав Герівей Брітто.

— Ні, ні, — подавався вперед Ральф. — Леді Бертрада вранці довго не залишає спальні, а коли виходить, навіть уся її чарівність не в змозі приховати втоми. Присягаюся волоссям Пречистої Діви, вигляд у неї пригнічений.

— І попри це, — починав я, — якщо так і далі триватиме, наша красуня Берт завагітніє найближчим часом.

Похмурий Теофіль задихав розгнівано. Розуму ж бо в нього крихта, зате силою Всевишній не обділив. І я бачив, як затиснутий у його руці кухоль так і лопнув, залив стіл темним густим елем. Ми позривалися, побоюючись зіпсувати одяг, чортихаючись.

Теофіль мов і не чув нашої лайки. Не помічав і прислужника, який витирав стола та боязко просив шляхетного лицаря прибрати лікті. А «шляхетний лицар», весь у елі й риб’ячій лусці, не рухаючись, похмуро дивився перед собою. Я бачив, що друзяка Тео катується якоюсь похмурою ведмедячою тугою. Як на мене, він один із нашої четвірки дійсно щиро любив Бертраду, і хоча куртуазності в ньому було не більше, ніж у смаженої тріски, своєю відданістю він викликав до себе її прихильність. Проте ніхто з нас серйозно не зважав на страждання цього буйвола. Не дитина, сам розуміє, що Бертрада прибула в Норфолк не тільки прогулюватися з саксом під руку.

— Так, видно не до душі леді Берт ночі з чоловіком, — сміявся я. — Може, він якийсь збоченець? Мало хіба яких звичок нахапався на Сході.

Але тут мені заперечував Герівей. Мовляв, йому тут, у Норіджі, кілька разів вдалося переспати з дівками, яких колись відвідував Едгар, і вони мало не муркотіли, розповідаючи про нього: і ніжний Едгар, і пристрасний, і ласкавий. І це з дівками! Нас це неабияк потішило. Але з часом я почав здогадуватися, що саме не влаштовує графиню. Берт жінка різка, владна й вочевидь у коханні надає перевагу тому самому стилю. І хоча я не спав із нею, але знаю, що вона стає різкою і дратівливою, якщо з нею цяцькатися, але здається і виглядає задоволеною, коли застосовуєш силу.

Було ще одне, що цікавило мене, — політичні пристрасті графської пари. Адже граф і графиня Норфолкські не просто сільські пани — вони люди, які можуть впливати на політику. Тому в мене при Норфолках була своя інформаторка, така собі Клара Данвіль, молоденька поступлива фрейліна, з якою я інколи спав. Вона мені й повідала, що Едгар — людина Стефана Блуаського, а той всіляко інтригує за брата Теобальда проти прав на трон Матильди. Але якщо вміло взятися за це питання, то красунчика сакса можна виставити як неблагонадійного підданого.

Я думав так, бо день при дні дужче ненавидів Едгара. Може, я просто заздрив, може, недолюблював його, бо норман не зносить сакса. Проте навіть я змушений був визнати, що Едгар чудово дає лад такому неспокійному краю, як Денло. Прибутки з його володінь регулярно надходили в казну, він підпорядкував сильне східно-англійське духівництво, звів нанівець бунтарський дух своїх співвітчизників саксів. Одним словом, усмирив Норфолкшир, як добрий вершник усмиряє норовливого коня.

І про коней. Я вже знав, що Едгар займається розведенням прекрасних коней і це заняття приносить йому непогані прибутки. Як і його торгівля прянощами, його вовняна мануфактура. На жаль, усі починання цього сакса були на диво успішними, й тут Бертрада не помилилася — вона стала дружиною дуже багатої людини, зуміла жити в таких розкошах, яких навіть при дворі вінценосного батька не мала. Навіть могла утримувати двір, який за чисельністю перевершував усі розумні межі: близько трьох десятків фрейлін і придворних пані, не менше пажів, цілу сотню особистих слуг; і це не рахуючи нас — сорока лицарів-охоронців. І хоча мене влаштовувала посада капітана такого чисельного загону, але навіть я мав визнати, що наша служба, по суті, лише видимість, і ясновельможна графиня чудово обійшлася б і тими людьми, яких виділив їй чоловік.

Наприкінці серпня Норідж залишили останні гості, й до цього часу стало зрозуміло, що, всупереч нашим прогнозам, Бертрада не черевата. Вона збиралася вирушити разом із чоловіком у поїздку графством, щоб явити себе підданим у всьому блиску й пишноті. Від’їзд квапив і Едгар — на нього чекали справи, та й двір правителя