Камі Гарсія - Чарівні створіння

— і половина гірлянд із білими вогниками погасла. Я мав швидко діяти, тож ухопив Лінка за руку й потягнув його до столика з пуншем.

— Навіщо вона тобі здалася?

— Чувак, ти теж у шоці? Та вона ж найкрутіша чикса на весь Гатлін! Без образ, але ж однозначно — топ-чикса за будь-якою шкалою. Я саме зайшов до краднички купити цукерок, а тут вона. І вже навіть у сукні!

— А ти не думаєш, що це… дивно?

— А чи мені не байдуже!

— А що як вона психічка?

— A-а, боїшся, що вона надумає мене прив’язати чи… — Лінк самовдоволено посміхнувся, уявляючи цю картину.

— Я не жартую.

— Ти завжди жартуєш. Та в чому річ? Ти часом не заздриш? Ну звісно, ти ж якось сам хутко скочив до неї в авто! Тільки не кажи, що ти думав з нею замутити чи…

— Певна річ, ні. Вона — Лінина двоюрідна сестра.

— Та хай би хто, я просто знаю, що сьогодні зависаю на балу з найгарячішою штучкою на всі три райони. Ну от скажи, яка вірогідність, що на наше місто впаде метеорит? А жодної. Так і вона — або сьогодні, або ніколи. І трохи охолонь, гаразд? Не надумай усе мені зіпсувати.

Я зрозумів, що на нього вже подіяли чари, а знаючи Лінка, не сумнівався, що отрути знадобилось мінімум. Він зовсім не чув моїх слів. І все ж він був моїм другом:

— Чувак, від неї саме лихо. Вона запаморочить тобі мізки, висмокче їх і виплюне, як ти їй будеш уже не потрібен.

Лінк узяв мене за плечі:

— Розслабся.

А потім обійняв за талію Ридлі й пішов на танцмайданчик, навіть не кинувши оком на тренерку Крос.

Я повів Ліну в іншу частину зали, в куток, у якому фотограф робив знімки на згадку про бал. За тло правив штучний кучугур, сніговик і сніжинки, які постійно трусили члени учнівської ради. І раптом дорогою я втаранився в Емілі.

Вона зиркнула на Ліну.

— Ліно, ти така… мерехтлива.

Ліна подивилася на Емілі.

— Емілі, ти така… пухка.

Це була правда. Південна красуня Емілі-ненависниця-Ітана нагадувала сріблясте тістечко з персиковою кремовою начинкою. Виною всьому була неосяжно-пухка тафта. Через дрібні-предрібні завитки волосся Емілі мало такий вигляд, наче в неї на голові ціла купа жовтих закручених стрічок, а обличчя натягнулося від занадто тугої зачіски, яку Емілі точно робила в місцевій перукарні. Уявляю, скільки разів її встигли штрикнути шпильками.

І що я знаходив у таких, як вона?

— А я й не знала, що такі, як ви, вміють танцювати.

— Вміють, — здивувалася Ліна.

— Навколо вогнища? — гидко вишкірилась Емілі.

У Ліни знов закрутилося волосся.

— А що? Хочеш спалити свою сукню?

В цю мить закоротило решту гірлянд, і учнівська рада кинулася перевіряти роз’єми.

«Не дай їй перемогти, якщо хто і відьма — то це вона».

«Не вона одна, Ітане».

У парі з Ерлом до Емілі приєдналася Саванна. Вона була точнісінькою копією Емілі, хіба що сріблясто-персикове поєднання замінила на сріблясто-рожеве. Ь’ спідниця так само стирчала навсібіч. Якщо постаратися, можна було запросто уявити їхні весілля — прямо тут, просто зараз. От жах!

Ерл не відривав очей від підлоги — він усіляко намагався мене уникати.

— Ходімо, Емілі, зараз оголошуватимуть короля й королеву, — багатозначно звернулась до Емілі Саванна. — Більше вас не затримуватиму, — Саванна вказала на чергу, що вишикувалась до фотографа. — Ліно, тебе ж хоч буде видно на фото? — вколола вона, знявшись із місця величезною хмарою солодко-кремових спідниць.

— Наступний!

Лінине волосся знову почало скручуватися.

«Не зважай на них, вони ідіоти. Забий, та й усе».

Я знову почув голос фотографа:

— Наступний!

Я узяв Ліну за руку і потягнув її до штучного замету. Спершу вона подивилася на мене затуманеними очима, але потім туман розвіявся, буря вляглася.

— Висипай сніг, — почув я звіддаля.

«Ти маєш рацію. Не зважати, та й усе».

Я нахилився до її вуст.

«Важлива тільки ти».

І поцілував її у світлі гаснучого спалаху фотоапарата. На мить, на одну досконалу мить здалося, що у світі більше немає нікого і нічого.

Сліпуче сяйво, і раптом на нас звідусіль полилася біла липка суміш.

«Що за?..»

Ліні перехопило подих. Я намагався відтерти очі, але піна була скрізь. А Лінина зачіска, макіяж, сукня… її перший танок… Усе було зіпсовано.

Маса пінилася і нагадувала за густиною тісто на млинці. Вона продовжувала скапувати з відра, що висіло над нашими головами і мало б висипати у кадр штучні сніжинки. Я звів очі, та лишень отримав іще одну порцію липкої гидоти. Відро впало і з гуркотом покотилося геть.

— Хто налив у сніг води?! — гнівно викрикнув фотограф. Усі мовчали, а я був готовий битись об заклад, що «Янголи-охоронці» школи Джексона точно «були ні до чого».

— Вона тане! — вигукнув хтось із юрби. Ми стояли в калюжі білої мильної піни чи клею абощо, більш за все воліючи дійсно розтанути і зникнути з цієї ганебної сцени. Принаймні для всіх, хто рвав із нас животи, ми мали вигляд талих сніговиків. Саванна з Емілі стояли осторонь і смакували кожну хвилину чи не найприкрішої події у Ліниному житті.

Раптом з натовпу озвався хлопець:

— Було сидіти вдома!

Цього дурня я б упізнав скрізь. Я постійно чув його голос на спортмайданчику, а поза ним він, у принципі, й не навчився розмовляти. Та зараз Ерл саме нашіптував щось на вухо Саванні, поклавши руку їй на плече.

Це вже було занадто. Ерл навіть не помітив, як я промчав до нього з іншого кутка спортзали і замахнувся йому в щелепу мильним кулаком. Він гепнувся на підлогу, штурхонувши в польоті обручі на розфуфиреному Саванниному заду.

— Якого дідька? Ти геть здурів, Вейте? — Ерл намагався був підвестися, але я пхнув його назад ногою.

— Лежи тихо.

Ерл сів, поправляючи комір піджака, ніби це могло анулювати його нокдаун.

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш, — кинув він, але підвестися більше не намагався. Патякати він міг що завгодно, але ми обоє знали, що смикнись Ерл іще раз, і з нас двох на підлозі знову опиниться він.

— Цілком, — відповів я, витягуючи Ліну зі ще більшої в’язкої калюжі, що мала бути сніговим заметом.

— Ходімо, Ерле. Вже оголошують короля й королеву, — роздратовано мовила Саванна, і Ерл підвівся, обтрушуючи костюм.

Я протер очі, прибираючи з обличчя мокре волосся. Ліна стояла поряд, здригаючись від холоду. З її сукні мутною водою скапував штучний сніг. Навіть у натовпі навколо неї залишалося трохи простору — ніхто, крім мене, не наважувався підійти