Камі Гарсія - Чарівні створіння

до Ліни ближче. Я спробував витерти її обличчя рукавом, але вона відступила.

«Так завжди».

— Ліно.

«Я мала б здогадатися».

Поряд з нею з’явилася Ридлі вкупі з Лінком. Вона не тямила себе від гніву.

— Не розумію, сестричко, чого ти тусиш із такими, як вони, — вона випльовувала ці слова з такою ж огидою, з якою дещо раніше говорила Емілі. — Вони не можуть так ставитися до нас — ніхто з них ні до кого з нас, темних чи світлих. Де твоє відчуття гідності, Ліно-худі-коліна?

— Це того не варте. Не сьогодні. Я просто хочу додому, — Ліні було так ніяково, що вона навіть не сердилася на Ридлі. Вона мала або боротися, або скласти зброю, і у цьому випадку вибрала останнє. — Ітане, відвези мене додому.

Лінк зняв сріблястий піджак і одягнув його на Ліну:

— То якась халепа.

Ридлі ж не заспокоювалася, точніше — не хотіла тамувати свій гнів:

— Сестро, вони усі, за винятком Сірничка, суцільна халепа. Ну, і ще мого нового хлопця — Веслі-Преслі.

— Тобто Лінка. Я казав тобі, мене звати Лінк.

— Годі, Ридлі, з неї й так уже годі, — відрізав я, більше не відчуваючи чарів сирени.

Ридлі подивилася на щось за моєю спиною і темно посміхнулась:

— Як подумати, то й з мене вже годі.

Я простежив за її поглядом. Королева і її почет встигли піднятися на сцену і шкірилися зі своїх тронів. Саванна знову була сніговою королевою — хто б подумав інакше! Вона осяйно всміхалася до Емілі, котра, як і минулого року, стала її крижаною принцесою.

Ридлі приспустила чорні окуляри, і її очі спалахнули знайомим вогнем — здалося, що він навіть почав обпікати. У її руці з’явився льодяник, і у повітрі знову розлився солодкий липкий дурман.

«Не треба, Ридлі».

«Справа не в тобі, сестричко, — все набагато складніше. Пора привести це товстопике місто до тями».

Подумки я чув голос Ридлі так само чітко, як і Лінин. Я похитав головою.

«Ридлі, облиш, ти тільки все зіпсуєш».

«Розплющ очі — куди вже гірше. Чи вони на це здатні?»

Вона поплескала Ліну по плечу.

«Дивись і вчися».

Ридлі не зводила очей з королівського почту і не виймала з рота льодяника. Я щиро сподівався, що у напівтемряві ніхто не міг розгледіти її страхітливих котячих очей.

«Ні! Вони ж усе повісять на мене! Ридлі, облиш».

«Гат-блін слід провчити, і зробити це маю я».

Ридлі впевнено рушила до сцени, викарбовуючи кроки цокотливими лискучими підборами.

— Агов, крихітко, ти куди? — поквапився за нею Лінк.

У цю мить сходами до своєї блискучої сріблястої пластмасової корони підіймалася Шарлотта, вбрана в пухкі шари мерехтливої лавандової тафти, зшитої у сукню, на два розміри на неї малу. Певно, цього року Шарлотта знову посіла четверте місце після крижаної фрейліни Іден. І от, коли вона долала останню сходинку, її величезне лавандове творіння з ефектом стрункості зачепилося за край колони і ззаду відпоролося по ненадійно простроченому шву. Ще кілька секунд Шарлотта не розуміла, в чому річ, а тим часом півшколи побачило її суперзвабливі рожеві панталони завбільшки з Техас. Шарлотта заверещала, як навіжена, мовби промовляючи: «Невже тепер усі знають, яка я насправді товста?»

Ридлі зловтішалася.

«От лишенько!»

«Ридлі, припини!»

«Я лише починаю!»

Шарлотта не замовкала, а Емілі, Іден і Саванна намагалися заховати її за своїми підлітковими весільним сукнями. У колонках зарипіла музика і раптом змінилася на запис «Роллінг стоунз».

«Співчуваючи дияволу» — цілком у дусі Ридлі. Вона вирішила гучно про себе заявити.

Пари на танцмайданчику сприйняли нову пісню за прикол навіженого тридцятип’ятирічного діджея Дикі Вікса і його спробу прославитися на шкільних вечірках. Але прикол якраз стосувався їх. Забудьте про коротке замикання гірлянд — за мить усі лампочки над сценою і залою почали лускати одна по одній, створюючи ефект небезпечного доміно.

Ридлі потягнула Лінка танцювати; він крутив її навколо себе, в той час як решта школи Джексона з вереском вибігала геть. Я був певен, що вони сприйняли вибухи ламп за якийсь страшний недогляд єдиного в Гатліні електрика Реда Світа, якого завтра ж і звинуватять у цьому збої. Ридлі корчилася від сміху, закидаючи голову і звиваючись навколо Лінка у подобі срібної сукні.

«Ітане, ми маємо щось зробити!»

«Що?»

Було запізно. Ліна вибігла геть, а я — за нею. Не встигли ми дістатися дверей, як по всій стелі увімкнулися розбризкувані, й у спортзал полилася вода. Звукове обладнання почало коротити і диміти, як електричні стільці, що дочекалися страти. На підлогу білими плескачами падали сніжинки, а мильні клапті снігу збивались у піну. Спортзал охопив хаос.

Усі верещали, дівчата купчилися біля виходу в промоклих тафтових платтях, умиваючись патьоками туші й засобів для волосся. У цьому безладі і «маленька міс», і «південна красуня» мали одне обличчя — усі вони скидалися на мокрих щурів тілесного кольору.

Діставшись дверей, я почув страшенний гуркіт, а коли обернувся, то побачив, як на сцену обвалилася декорація — величезна мерехтлива сніжинка. Емілі тікала зі свого трону слизькими сходами і махала решті, намагаючись утримати рівновагу. Однак її ноги роз’їхались, і вона гепнулася на купу сріблясто-персикової тафти. Повз неї пробігла тренерка Крос.

Мені не шкода було Емілі — натомість я співчував людям, яких звинуватять у всьому цьому балагані: учнівську раду — за ненадійно встановлену декорацію, Дикі Вікса — за те, що підкреслив конфуз товстенької Шарлотти, а Реда Світа — за його непрофесійну й потенційно небезпечну систему живлення у шкільному спортзалі.

«До зустрічі, сестричко. Сьогодні було ще крутіше, ніж на балу».

Я підштовхнув Ліну до виходу:

— Нумо, вперед!

Вона була настільки холодною, що я ледь міг її торкнутись. Коли ми добігли до машини, Мовчун Редлі вже мчав за нами слідом.

Мейкону не варто було хвилюватися через комендантську годину.

Ми вирушали додому о пів на десяту.

* * *

Мейкон чи то гнівався, чи то просто хвилювався. Я не міг сказати напевне, бо щоразу, як він дивився на мене, я відводив очі. Навіть Мовчун не підводив погляду, лежачи біля Ліниних ніг і шорхаючи хвостом об підлогу.

Будинок Рейвенвуда вже зовсім не запрошував до танцю — після цих подій Мейкон навряд чи пустив би в свою оселю бодай одну срібну сніжинку. Тепер усе було чорним. Абсолютно все: підлога, меблі, фіранки, стеля. Лише вогонь у коминку блимав розміреним вогником, освітлюючи кабінет навколо. Можливо, будинок міг віддзеркалювати настрій — у такому разі, Мейкону було не до жартів.

— Кухня! — і в