Іван Семенович Левицький - Причепа

розв'яжуться руки. І вже він міркував собі, де б йому тепер шукати кращої пари. Зося йому вже обридла трохи. Він блукав думкою по сусідніх дідицьких дворах, де були польські фамілії, і багаті, значненькі; він перебирав у думці паннів, та все не простих, та все багатіших… Коли це прибіг лакей просити його до князя… Тестеві слова прийшли йому на пам'ять… Невже й справді обговорено його перед князем?

Князь зустрів управителя дуже неласкаве і ледве промовив: «я хочу завести в себе деякі зміни; маю на думці змінити мою господарську систему. Вас мені більш не треба; передайте рахунки і всі речі новому управителеві».

Говорити й виправдуватись князь йому не дав; та й що було тут говорити?

Вернувшись до свого житла, він побачив, що все його добро, навіть їм скуплене, саме опечатувано. Йому зоставили тільки що найпотрібніше.

Ясь сидів, неначе громом прибитий, на тому самому місці коло вікна, де ше недавнечко сиділа заниділа Ганя.

Коли це в воротях затупотіли коні, і чотири панії насунули верхами, мов чорна хмара, до його в гості. Не до гостей було тепер Серединському.

Слуги не вийшли взяти коні од амазонок, що вихрили та вихали шлейфами на повітря, зскакуючи з коней.

Заплакані дами, держачи в руках довгі шлейфи суконь, увійшли в світлицю. Ясь сидів коло вікна дуже смутний, непритомний. Зараз постерегли вони, що сталась якась новина, щось несподіване.

- Чого це ви такі смутні? - питали дами в Серединського.

- Жінка оце покинула мене сьогодні, виїхала до батька, - промовив Ясь, осміхаючись. - Тепер я вольний, як птиця!

- Тепер ти вольний! мій милий, мій коханий! - крикнула Зося і кинулась йому без сорома на шию, - от теперечки я твоя, навіки твоя! - говорила Зося. - Мій пришелепуватий Лемішковський запер оце двері перед самим нашим носом, і я його оце покинула. Цур йому, пек йому! І я тепер вольна! Я твоя, навіки твоя. Буду од цього часу жити тут з тобою в добрі і в щасті, а сестрам дамо десь на якийсь час он ті кімнатки скраю. І житимемо тута, як у раї, і зробимо з землі небо!

- Тут жити нам вже не можна, моя кохана! - одказав Ясь, обнявши її за стан. - Я оце тільки що втратив місце управителя. Завтра тут житиме другий управитель. Моє добро все до решти заграбовано, опечатано. Мене обговорили, ославили, обписали перед князем. Я теперечки зостався без нічого, без шматка хліба, хоч бери торбу та йди жебрати прохачем. Одна ти тепер зосталася для мене на цілім світі!

Зося витріщила очі і вирвалась з його рук. - Ондечки слуги дивляться! Дивись! - говорила вона, одводячи од себе його руки, як він знов хотів обняти її

- То що! нехай дивляться! Ти моя, і я скажу так і перед богом, і перед людьми. Ти мені тепер зосталась одна втіха, одне щастя! їдьмо до Одеси! Там я горюватиму, хліб зароблятиму, тебе зодягатиму, хоч би самому прийшлось і голодати.

- Чого ж я з тобою поїду, мій пане? - сказала Зося якимсь вже чудним голосом. - Я… я не звикла… я не зможу призвичаїтись до… я не стерплю нужди, не зможу перенести вбожества, злиденного життя…

- То скочмо вдвох у Чорне море, обнявшись! Я з тобою ладен хоч би й пропасти! - промовив Ясь, упавши перед Зосею навколішки.

- Ні! - одказала вона, одвернувши трохи од його вид. - Я не маю жадної охоти вмирати, та ще так безглуздо! Мені ж не шістнадцять років! Я не дівчинка дурненька! Мій час романтизма давно минув. Але, ради бога, мій пане, не роби театру! ходімо в дальші кімнати. Прислуга дивиться.

Всі пішли в далеку кімнату і попричиняли двері.

- Що ж нам тепер діяти, що почати? - заквилив Ясь, простягаючи руки до Зосі, але Зося вже не наближувалась до його, не дивилась на його. Закусивши губи і притуливши до рота білесеньку пучечку, вона думала свою думу.

- Так ти не поїдеш зо мною? - спитав Серединський теж якимсь чудним голосом, неначе не своїм.

- Я мужня жінка, - одказала Зося, - я мати сім'ї; покину свою дочку, своїх дітей: піде поголоска.

- Але ж ви передніше про те нічого не згадували! - крикнув Серединський.

- То було колись. А тепер я… я… опам'ятувалась трохи. Будь, пане, щасливий! Шукай другої любові, шукай щастя деінде! і забудь про мене.

Серединський стиснув кулаки і аж заскреготав зубами. Аж тут саме одчинились двері і в світлицю ввійшов отець Хведор, блідий й страшний, страшніший за самого Серединського.

Завізши жінку й Ганю в заїзд у Кам'яному, вернувся він до управительської квартири і приніс під рясою ясенового, гнучкого та замашного заноза од ярма. Ввійшовши в ту кімнату, де була вся компанія, він миттю покрутив ключа в дверях і, витягти мережаного заноза, показав його Серединському, але, вглядівши, що дами зблідли, аж побіліли з переляку і попадали на канапу, він схаменувсь, а його рука ніби заклякла вкупі з занозом. Серединський побачив, що непереливки, оступився до кутка, уткнув голову в куток і ніби скам'янів. О. Хведор постояв, посваривсь занозом і знов повернув ключа в дверях і вийшов з покоїв. Не швидко всі опам'ятались. Ясь лежав на канапі і стогнав; дами кинулись до його ніби рятувати.

- В нас у Варшаві про таке й зроду не чувати! - кричала Теодозя, - В тюрму його! В тюрму! О боже, боже!

- Оце так халепа! - крикнула Зося.

Серединському стало сором перед дамами, перед Зосею, йому здалось, що дами вже піднімають його на сміх.

Серединський спахнув, неначе протверезивсь, схопився з канапи, одчинив двері, повипихав усіх чотирьох дам з хати і запер за ними двері…

Вийшли дами на подвір'я, аж коней їх, подарованих Ясем, вже нема! До слуг - ніхто на їх не дивиться, ніби й не чує їх питання. Один тільки хлопець озвавсь та й каже: «Утікайте собі швидчій, а то ще й вас позапечатують тут в покоях». Мусили вони самі, підобгавши довгі хвости та вихаючи ними, йти до міста пішки та шукати, де їх віз в заїзді. Там старі панни найняли жидівські коні і поїхали шукати щастя по дворах лисих кавалерів, а Зося одна вернулась пішки, на своїх батьківських, до господи.

- Що це ти так швиденько з мандрівки? - питав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

Зося мовчала, роздягалась та озиралась