Болеслав Прус - Фараон

— А зараз знову чому?..

— Тому що цими днями до Єгипту прибув халдейський жрець Істубар з листами, в яких цар Ассар іменує Саргона своїм послом і уповноважує укласти угоду з вами про захоплення Фінікії.

— Але ж я… — перебив її царевич.

Він хотів був сказати — «нічого не знаю», та стримався і відповів сміючись:

— Камо, присягаюсь тобі честю мого батька, що поки я живий, Ассірія не загарбає Фінікію. Чи тобі цього досить?

— О повелителю!.. Повелителю мій!.. — вигукнула вона, падаючи йому до ніг.

— І тепер ти не станеш жінкою того дикуна?

— Ох!.. — здригнулась вона. — Ти ще можеш питати?

— І будеш моєю?.. — шепнув царевич.

— Хіба ти хочеш моєї смерті? — відповіла вона злякано. — Що ж, коли ти цього хочеш — я готова…

— Я хочу, щоб ти жила… — шепотів він пристрасно, — жила й належала мені…

— Цього не може бути…

— А найвища рада тірських жерців?..

— Вона може лише віддати мене заміж…

— Але ти ввійдеш до мого дому…

— Коли я ввійду туди не як твоя дружина, мене чекає смерть… Але я готова… навіть на те, щоб не побачити завтрашнього сонця…

— Заспокойся! — відповів поважно царевич. — Хто здобув мою ласку, не зазнає кривди.

Кама знову впала перед ним на коліна,

— Як це може бути?.. — спитала вона, складаючи руки.

Рамзес був такий збуджений, настільки забув про своє. становище й обов’язки, що готовий був пообіцяти жриці одружитися з нею. Стримав його від цього кроку не розум, а якийсь глухий інстинкт.

— Як це може бути?.. Як це може бути?.. — шепотіла Кама, пожираючи його поглядом і цілуючи йому ноги.

Царевич підвів її, посадив віддалік від себе і відповів усміхаючись:

— Ти питаєш, як це може бути?.. Зараз я тобі поясню. Останнім моїм учителем, поки я досяг повноліття, був один старий жрець, який знав напам’ять багато дивних історій з життя богів, царів, жерців, навіть нижчих урядовців та селян. Цей старець, уславлений своїм побожним життям і чудесами, не знаю чого, не любив жінок, навіть боявся їх. Він завжди розповідав мені про жіночу підступність, а раз, щоб довести мені, яку сильну владу маєте ви над чоловіками, розповів таку історію:

«Молодий і бідний писар, що не мав у торбині навіть мідного утна, а лише ячний корж, помандрував з Фів до Нижнього Єгипту, шукаючи заробітку, йому казали, що в цім краю живуть найбагатші вельможі й купці і, якщо йому пощастить, він може там знайти посаду і на ній розбагатіти.

Він ішов понад берегом Нілу (за місце на кораблі не мав чим заплатити) і міркував: «Як необачно поводяться люди, які, діставши в спадщину від батьків талант-два, а то й Десять, замість того щоб примножити своє багатство чи торгуючи товарами, чи позичаючи гроші за великі проценти, розтринькують його невідомо на що. Якби у мене була драхма… Ні, драхми мало… Якби у мене був талант або краще кілька клаптів землі, я б збільшував свій статок з року в рік і на старість став би таким багатієм, як найбагатший з номархів… Та нічого не вдієш, — думав він зітхаючи. — Боги, видно, опікуються лише дурнями, а я сповнений мудрості — від перуки до босих п’ят. А якщо і в моєму серці криється якась зернина глупоти, то хіба тільки в тому, що я не зміг би змарнувати свого статку й навіть не знав би, як узятись за таку безбожну справу».

Так міркуючи, бідний писар поминав мазанку, перед якою сидів якийсь чоловік, не молодий і не старий, з бистрим поглядом, що, здавалося, проймав аж до самого серця. Писар, мудрий, як лелека, відразу зміркував, що це має бути котрийсь із богів, і, поклонившись йому, сказав:

«Вітаю тебе, шановний господарю цієї чудової оселі, і жалкую, що в мене немає ні вина, ні м’яса, щоб поділитися з тобою на знак моєї великої до тебе шани і на доказ того, що все майно моє належить тобі».

Амонові (а це був він у людській подобі) припала до серця чемність молодого писаря. Глянувши на нього, він запитав:

«Про що ти думав, ідучи сюди? Я бачу мудрість на твоєму чолі, а я належу до тих, що, мов куріпка пшеницю, визбирують слова мудрості».

Писар зітхнув.

«Я думав, — відповів він, — про свою бідність та про тих легковажних багатіїв, які невідомо на що і як марнують своє багатство».

«А ти б його не змарнував?» — запитав бог, все ще лишаючись в людській подобі.

«Глянь на мене, вельможний господарю, — мовив писар. — На мені подертий одяг, і я загубив по дорозі сандалі, але папірус і каламар я завжди ношу при собі, як власне серце. І завжди, встаючи вранці і лягаючи спати, я кажу собі: краще бідна мудрість, ніж дурне багатство. Отож, коли я такий, коли я вмію писати двома способами і можу робити найскладніші обчислення, коли я знаю всі рослини і всі тварини, які тільки живуть під небом, — чи можеш ти подумати, щоб я, володіючи такою мудрістю, міг змарнувати багатство?»

Бог замислився і сказав:

«Мова твоя тече плавно, як Ніл під Мемфісом. Але якщо ти справді такий мудрий, напиши мені двома способами — Амон».

Писар витяг каламар, перо і дуже швидко написав на дверях мазанки двома способами «Амон», та так виразно, що навіть німі створіння зупинялися, щоб скласти шану богові.

Бог був задоволений і додав:

«Якщо ти так само спритно рахуєш, як і пишеш, то зроби мені розрахунки в ось такій торговій справі. Якщо за одну куріпку мені дають четверо курячих яєць, то скільки яєць повинні дати за сім куріпок?»

Писар назбирав камінчиків, розклав їх на кілька купок і, перше ніж зайшло сонце, відповів, що за сім куріпок належатиме двадцять вісім курячих яєць.

Всемогутній Амон аж усміхнувся, що бачить перед собою такого незвичайного мудреця, і мовив:

«Я бачу, що ти казав правду про свою мудрість. Якщо ти виявишся ще й таким стійким у доброчесності, то я вчиню так, що ти до кінця життя будеш щасливий, а після смерті твої сини покладуть твою тінь у найкращій гробниці. А зараз скажи, якого ти хочеш багатства, щоб ти не тільки не змарнував його, а навіть помножив?»

Писар упав до ніг милосердного бога і мовив:

«Якби мені хоч таку мазанку і зо чотири міри землі, я був би багатий».

«Добре, — сказав бог, — але спершу поміркуй, чи тобі цього вистачить».

Він