Харпер Лі - Убити пересмішника

— Подзвони докторові Рейнольдсу! — гукнув Аттікус з кімнати Джема.— Де Всевидько?

— Вона тут! — відповіла тітка Олександра і потягла мене за собою до телефону. Вона так поспішала, що я не встигала за нею.

— Тітонько, ви не турбуйтеся за мене,— сказала я,— дзвоніть швидше.

Вона схопила трубку.

— Юла Мей, прошу доктора Рейнольдса, швидше! Батько дома, Егнес? О господи, де він? Будь ласка, як тільки повернеться, скажи, щоб негайно йшов до нас. Будь ласка, негайно!

Тітка Олександра не називала себе — в Мейкомбі люди знали одне одного по голосу.

З кімнати Джема вийшов Аттікус.

Не встигла тітка Олександра закінчити розмову, як узяв трубку Аттікус. Швидко натиснув кілька разів на важіль і промовив:

— Юла Мей, будь ласка, з’єднайте мене з шерифом. Гек? Це Аттікус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джема поранили. Між нашим будинком і школою. Я не можу одійти від хлопця. Прошу, поїдьте за мене подивіться, може, він ще не втік далеко. Сумніваюся, що ви його там знайдете, але коли знайдете, я хотів би глянути на нього. Закінчую, мені треба йти. Дякую, Гек.

— Аттікус, Джем помер?

— Ні, Всевидько. Доглянь за нею, сестро,— гукнув він, поспішаючи коридором.

Тремтячими пальцями тітка Олександра почала розплутувати мій пошматований костюм на погнутій дротяній сітці.

— Як ти себе почуваєш, дитино моя? У тебе нічого не болить? — питала тітка, звільняючи мене від лахміття.

Нарешті я вилізла з нього і полегшено зітхнула. Руки заніміли, на них виднілися невеличкі шестикутні відбитки. Я потерла їх, і стало трохи легше.

— Тітонько, Джем не помер?

— Ні, дитино, ні, він просто знепритомнів. Не знаю, наскільки серйозно його поранено, прийде доктор Рейнольдс— і ми про все дізнаємося. Що з вами сталося, Джін Луїзо?

— Не знаю.

Більше вона ні про що не питала. Принесла мені одежу; якби я була тоді трохи уважніша, то нагадала б їй, що вона зробила: тітку так приголомшила ця подія, що вона принесла мій комбінезон!

— Візьми, дитино, вдягнися,— сказала, подаючи мені одежу, яку так ненавиділа.

Тітка заспішила до Джема, потім вийшла до мене в передпокій. Погладила мене і знову зникла в кімнаті Джема.

Перед будинком зупинилася машина. Я знала ходу містера Рейнольдса так само добре, як і ходу свого батька. Він помагав нам з Джемом з’явитися на білий світ і пройти через усі відомі людині дитячі хвороби, він лікував Джема, коли той випав з нашої хатки на платані, з ним ми завжди були добрі друзі. Це тому, казав доктор Рейнольдс, що ми податливі, а то все було б інакше, проте ми не дуже цьому вірили.

Доктор зупинився на порозі.

— О господи! — вихопилось у нього. Він хотів підійти до мене, але зараз же додав:— Ну, ти, я бачу, хоч на ногах стоїш,— і повернув у другий бік. Доктор знав у нашому домі кожен закуток. Знав і те, що коли у мене були якісь прикрощі, то Джем вважав їх своїми.

Здавалося, минула вічність, перш ніж доктор Рейнольдс повернувся.

— Джем помер? — запитала я.

— І не збирається,— сказав доктор, присідаючи навпочіпки переді мною.— У нього на лобі гуля така самісінька, як у тебе, і ще поламана рука. А поглянь сюди, Всевидько... та ні, не повертай голови, дивися вбік. А тепер сюди. У нього складний перелом, судячи з усього, в лікті. Враження таке, ніби хтось намагався викрутити йому руку... тепер дивись на мене.

— То він не помер?

— Та ні ж! — Доктор Рейнольдс підвівся.— Сьогодні ми не так багато можемо зробити, треба покласти його якнайзручніше. Крім того, треба зробити рентгенівський знімок... Руку, певно, доведеться на деякий час узяти в гіпс. Ти тільки не турбуйся, рука заживе, й сліду не буде. У хлопців його віку швидко загоюється.

Розмовляючи, доктор Рейнольдс весь час пильно дивився на мене і мацав мою гулю, яка ставала дедалі більша.

— А як ти почуваєш, у тебе всі кістки цілі? — пожартував він.

Я всміхнулась.

— Отже, ви гадаєте, він живий?

Доктор Рейнольдс надів капелюх.

— Звичайно, я можу й помилитись, але, думаю, він навіть дуже живий. Симптоми недвозначні. Піди подивись на нього, а коли я повернуся, ми разом вирішимо остаточно.

Хода у доктора Рейнольдса була легка, молодеча. Цього не скажеш про містера Гека Тейта. Під його важкими кроками стогнали східці, він незграбно відчинив двері і так само, як доктор Рейнольдс, сказав «О господи!», потім запитав:

— Ну, Всевидько, ти жива-здорова?

— Так, сер, я піду до Джема, Аттікус і всі там.

— І я з тобою,— сказав містер Тейт.

Тітка Олександра завісила лампу в головах у Джема рушником, і в кімнаті стало напівтемно. Джем лежав на спині. Одна щока у нього була розбита. Ліва рука трохи зігнута в лікті, але не в той бік, куди треба. Джем лежав похмурий.

— Джем...

— Він тебе не чує, Всевидько,— сказав Аттікус.— Він вимкнутий, як вимикають світло. Опритомнів було, але доктор Рейнольдс знову його усипив.

— Так, сер.

Я відійшла. Кімната Джема була велика і квадратна. Тітка Олександра сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна. В кутку, нахилившись до стіни, стояв чоловік, який приніс Джема. Він був не з місцевих, я його не знала, певно, приїхав на вечір і випадково опинився поблизу, коли все трапилося. Почув наш крик і прибіг рятувати.

Аттікус стояв біля Джемового ліжка.

Містер Гек Тейт зупинився на порозі. В руках він тримав капелюх, кишеня штанів відстовбурчилася — там був ліхтарик. Містер Тейт був у мисливській куртці, бриджах і високих чоботях.

— Заходьте, Гек,— запросив Аттікус.— Ну, як? Знайшли когось? Не уявляю, який негідник міг учинити таку підлоту, але сподіваюся, ви знайшли його.

Містер Тейт гмикнув. Пильно глянув на чоловіка в кутку, кивнув йому головою, обвів поглядом кімнату — подивився на Джема, тітку Олександру, нарешті на Аттікуса.

— Сідайте, містер Фінч,— запропонував він люб’язно.

— Сідайте всі,— сказав Аттікус.— Ось вам стілець, Гек. Я принесу ще один із вітальні.

Містер Тейт сів за письмовий стіл Джема. Він ждав, поки повернеться і сяде Аттікус. Я не розуміла, чому батько не приніс стільця для чоловіка, що стояв у кутку, але Аттікус, певно, знає, що робить,— він краще обізнаний із звичаями і вдачею навколишніх фермерів, ніж я. Приїде, бувало, такий клієнт до батька, прив’яже мула десь на подвір’ї, під платаном, і не заходить у дім — так і розмовляють з Аттікусом на задній веранді. Цьому, певно, було затишніше стояти