Харпер Лі - Убити пересмішника

— Хвилина вже минула,— сказала я.— Про що ти весь час думаєш? — Я повернулася, хотіла глянути на нього, але було так темно, що я навіть обличчя не розгледіла.

— Мені щось причулося,— сказав він.— Заждімо хвилинку.

Ми стали.

— Чуєш що-небудь? — запитав Джем.

— Ні.

Не пройшли ми й п’яти кроків, як він зупинив мене знову.

— Джем, я бачу, ти хочеш налякати мене. Нічого не вийде — я вже не маленька...

— Помовч,— перебив він мене, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була тиха. Я навіть чула, як поруч дихає Джем. Легенький подув вітру торкався моїх ніг, скидалося, що ніч буде вітряна. Це була тиша перед бурею. Ми прислухалися.

— Може, то собака? — сказала я.

— Ні, не те,— відповів Джем.— Коли ми йдемо, я щось чую, а зупинимось — не чую.

— Може, це мій костюм шелестить. О, знаю, це святі за тобою ув’язалися — адже сьогодні такий день...

Мені хотілося заспокоїти не стільки Джема, скільки себе, бо тільки-но ми рушили, я теж щось почула і зрозуміла, що то не костюм шелестить.

— Чи не Сесіл часом?— висловив свою догадку Джем.— Цього разу у нього нічого не вийде. Не поспішай — хай не думає, що ми боїмося.

І ми ледве переставляли ноги. Я не розуміла, як Сесіл досі не наткнувся на нас, якщо він ішов слідом.

— А я тебе бачу, Всевидько,— сказав Джем.

— Як же так? А я тебе не бачу.

— На костюмі смужки сала світяться. Місіс Креншо зробила їх світною фарбою, тепер вони світяться. Я тебе добре бачу, певно, й Сесіл бачить не гірше, тому й тримається на відстані.

Хай не думає, що захопить нас зненацька, і я, обернувшись, гукнула з усієї сили:

— Сесіл Джейкобс — мокра курка!

Ми зупинилися. Ніхто не обізвався, тільки десь біля школи відгукнулася луна: «Мо-о-кра ку-у-рка».

— Зараз я його спіймаю,— сказав Джем.— Ге-е-й!

«Ге-ей-ге-ей-ге-ей»,— долинуло від школи.

Щось не схоже на Сесіла — він так довго не терпів би. Якщо вже йому один раз пощастило, то він пророблятиме цей трюк без кінця. Він уже давно скочив би на нас. Джем зупинив мене знову. Потім сказав тихо:

— Всевидько, ти можеш зняти з себе цю бутафорію?

— Можу, але ж на мені майже нічого не лишиться.

— Твоє плаття у мене.

— Я не зможу його надіти в темряві.

— Ну, гаразд,— відповів Джем.

— Джем, тобі страшно?

— Ні. Певно, дуб уже десь недалеко. А там і дорога близько, вуличний ліхтар світить.

Джем говорив повільно, спокійним, рівним голосом. Цікаво, невже він все ще думає, що це Сесіл?

— Джем, давай заспіваємо.

— Не треба, Всевидько. Іди тихо.

Ми посувалися повільно — адже в темряві дуже легко збити палець або спіткнутися об камінь. Ми з Джемом про це не забували, до того ж я була боса. Може, це листя на дереві шелестить, хоч і вітру нема, та й дерев, крім дуба, немає.

Наш невидимий супутник човгав ногами, ніби на ногах у нього були важкі черевики. І він був у грубих полотняних штанях, а шелестіло зовсім не листя — це шаруділи його штани, коли він ішов: шарк-шарк.

Під ногами я відчула холодний пісок — отже, ми були біля дуба. Джем легенько стиснув мою голову. Ми зупинились і прислухалися.

Цього разу шарудіння позад нас тривало. Полотняні штани ще шаркнули кілька разів. Потім стало тихо. А потім наш невідомий супутник побіг прямо на нас. То був не дитячий біг.

— Тікай, Всевидько! Тікай! — крикнув Джем.

Я широко ступила вперед і трохи не впала: руки були наче зв’язані, і в темряві я втратила рівновагу.

— Джем, допоможи! Джем!

Щось зім’яло на мені сітку, заскреготів метал об метал, я впала на землю і відкотилась якнайдалі, намагаючись вивільнитися з дротяної пастки. Десь поруч хтось борсався, бив ногами об землю, шкрябав коріння. Хтось підкотився до мене — це був Джем. Він миттю скочив на ноги і потяг мене за собою, але далеко ми не пішли, бо, хоч голову та плечі я і встигла вивільнити, я все одно заплуталася.

Дорога була вже близько, коли Джем зненацька випустив мою руку і впав. І знову сутичка — вовтузилися поруч, раптом щось хруснуло, і Джем закричав не своїм голосом.

Я кинулася на крик і на когось наскочила, на чийсь м’який і великий живіт. Невідомий з несподіванки зойкнув і хотів схопити мене за руки, але вони були під костюмом. Живіт у нього був м’який, а руки — залізні. Він придушив мене так, що я не могла поворухнутися. Раптом хтось його схопив ззаду і повалив на землю, я ледве встояла на ногах. Мабуть, це Джем прийшов мені на допомогу.

Іноді трапляється, що людина не відразу зорієнтується. Так сталось і зі мною — я ніби закам’яніла. Шум поступово затихав, хтось захрипів, і знову навкруги тиша й темрява. І серед цієї тиші хтось важко дихає і спотикається. Ось він, здається, підійшов до дуба, схилився на нього і закашлявся так страшно, що аж схлипував і здригався.

— Джем!

Людина важко дихала і не відповідала.

— Джем!

Джем не відповів.

Людина відступила від дуба і почала щось шукати. Потім, застогнавши, потягла по землі щось важке. Я зрозуміла, що під дубом нас четверо.

— Аттікус?..

Важкою, непевною ходою людина попрямувала до дороги.

Я теж рушила до того місця, де, на мою думку, щойно стояв наш загадковий супутник, і, виставивши одну ногу вперед, почала поспіхом нишпорити нею навкруг. Скоро я на когось натрапила.

— Джем?

Я намацала босою ногою штани, пряжку пояса, гудзики, ще щось — не могла зрозуміти що, потім комір і обличчя. На обличчі жорстка щетина — це не Джем. Смерділо перегаром.

Мені здавалося, що я йду в напрямку дороги, хоч я й не зовсім була певна — адже мене багато разів повертали в різні боки. Я все-таки вийшла на дорогу і невдовзі помітила у світлі вуличного ліхтаря чоловіка. Він ішов непевною ходою — заважала якась ноша. Важко ступаючи, невідомий звернув за ріг вулиці. Він ніс Джема. Рука Джема безпорадно звисала і якось дивно погойдувалася.

Коли я дійшла до повороту, чоловік з ношею був уже в нашому дворі. Відчинилися двері, у світлі, що впало на подвір’я, на якусь мить завмерла постать Аттікуса. Потім він швидко збіг східцями вниз, і вони вдвох внесли Джема в будинок.

Коли я підійшла, вони вже