Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Його тримали тут зелені острови, сподіванка на якусь повну пригод мандрівку, що вимагала мужності й хоробрості, потяг до незвичайних переживань… І тепер усе це було так близько, залежало тільки від ухвали отих пихатих татарських князів.

— Ти сказав йому, що я непоганий моряк? — вже втретє запитав він Марко.

— Я розповів йому, — відповів, посміхаючись, Марко, — що ви славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, найкращий моряк у світі.

Міністр Ахмед підійшов до Марко й Матео. Останнім часом йому вдалося завоювати прихильність Марко. Молодий Поло вважав його чесним слугою імператора і розумним державним діячем. Напруженість у відносинах між Ахмедом і Хіу Хенгом прикро вражала його.

— Імператор послухає моєї поради, — сказав Ахмед. — І ви, бег Матео, навіки вкриєте себе славою. — Він люб'язно посміхнувся.

— Щось довго триває нарада, — мовив Матео. Ахмед обернувся до Марко:

— Чи не бажали б і ви взяти участь в експедиції? А втім, ви, мабуть, більше хочете залишитись при його імператорській величності.

Марко швидко зиркнув в обличчя Ахмедові.

— Я буду робити те, що забажає його величність, — мовив він.

Ахмед схилив голову на знак своєї цілковитої згоди.

— Мені було б дуже важко, бег Поло, якби ви покинули Камбалі.

Слова Ахмеда розтривожили душу Марко. Звичайно, його не менше, ніж Матео, приваблювала сповнена пригод морська мандрівка. Але тут було про що й подумати. Ніколо й Мафіо Поло часто виїжджали з міста. Крім того, він саме замовив собі у мосьє Буше, придворного ювеліра його імператорської величності коштовну прикрасу… Камбалі — цікаве місто. Де він ще зможе так багато взнати корисного, як не тут? І чи варто бентежити свій розум золотими дахами й золотими столами?

Одного чудового дня він скаже Ашімі: «Тепер я повезу тебе в Куньмін, в прекрасне, як сонце, місто».

Напевне, дівчина гадає, що він забув про свою обіцянку. А він часто згадує той вечір, коли Ашіма сказала йому: «В Куньміні протягом цілого року цвітуть квіти».

Мабуть, вона сумує за батьківщиною, але ще не час їхати на південь. Генерал Байян, прозваний Стооким, після впертої кількарічної боротьби підкорив багату провінцію Маньї, на півдні Китаю, скинувши там короля Суня. Тепер Маньї була в руках хана Кублая. Під його владу потрапив і Куньмін. Однак не завадило б трохи зачекати, поки в країні відновиться порядок, порушений війною.

Дві квітки жасмину в чорному дівочому волоссі були коштовніші за золоті дахи.

Мосьє Буше, золотар з Парижа, пообіцяв виготовити для нього браслет, найкращий з усіх, які будь-коли виробляли в його майстерні.

— Дівчина, яка живе у вас, дуже сумуватиме, коли ви покинете Камбалі, — сказав Ахмед капітану Матео. — Я чув, що ви любите її, як свою доньку…

Матео підняв голову і сміливо глянув на всемогутнього міністра. Той ледь сягав йому до плечей.

— Це правда, пане міністр.

На обличчі Ахмеда промайнула переможна посмішка.

— Я вас розумію. Хіба можна подолати в собі потяг до моря! Іноді мені теж хочеться бути далеко від Камбалі.

Ахмед заклав руки за спину і попрямував у другий кінець коридора. Там він спинився біля вікна. Ніхто не здогадувався, які думки хвилюють його.

А в цей час за високими темними дверима засідала Тайї, вирішуючи долю десятків тисяч людей.

Нарешті один з особистих охоронців короля покликав Хіу Хенга, Ахмеда й астролога до імператора. Татарські князі, тихо перемовляючись, пройшли через коридор. Голомозий схопився з крісла й низько вклонився.

Марко й Матео теж вклонилися.

Чекання стало нестерпним. Нарешті Ахмед вийшов від імператора.

— Бег Матео, — мовив він із стриманою люб'язністю. — Його імператорська величність призначили вас капітаном корабля. Хай щастя не покидає вас на службі в нашого всемогутнього володаря, великого хана Кублая.

Марко й Матео вийшли з палацу з суперечливими почуттями. Вітер стих. На доріжках парку простягнулись довгі вечірні тіні. Венеціанцям не хотілося сідати в паланкін, і тому вони звеліли носильникам повертатися додому без них.

— Про Ашіму не турбуйтеся, — сказав Марко.

Матео мовчав. В спину їм світило сонце. Скрізь вздовж дороги стояли охоронці імператора, озброєні стрілами, луками й гострими списами.

— Багато років тому я був солдатом іспанського короля, — сказав Матео. — Я втік од нього, бо не захотів плентатись по дорогах в строкатому мундирі… Ти розумієш мене, Марко? — спитав він. І, не чекаючи відповіді, повів далі: — Хіба я не справжній моряк? Але Венеціанська республіка не довірила мені корабля, бо я не синок патриція. І ось тепер мені дає корабель китайський імператор. Це тоді, коли я вже посивів, Марко. — Охоплений раптовою радістю, він обняв Марко за плечі. — Глянь на мене, тепер я справді капітан Матео. Ти чуєш? Капітан Матео. Ну, вимов ці слова ще раз!

— Капітан Матео!

— Але я бачу, ти зовсім не радий, Марко.

— Ні, — коротко відповів той.

Тепер Матео покине його. Коли ж він повернеться назад?

Цирульник голив якомусь чоловікові голову. Канатник натягував перед своєю майстернею вірьовки. В закуреній кузні палахкотів вогонь, молоти били по металу. В аптеці продавались цілющі корені, трави, кістки тигра в червоному вині та інші ліки. Вулиця дзвеніла, гукала, виспівувала, бубоніла на різні голоси. Над безкрайнім людським морем погойдувалась хмара куряви.

— Вони працюють з рання до вечора, — сказав Марко. — Роботящий народ.

— Я скоро повернуся, — сказав Матео.

Через три двори, через садок, повз басейн з золотими рибками вони пройшли в дім.

— Ось і ми, Ашіма, — сказав Матео.

Від його великої радості не лишилося й сліду.

ТИХІ НОЧІ

У кузні горів вогонь. Над покришеним деревним вугіллям тремтіли сині вогники. Коли повітря з міха роздувало вугілля, воно спалахувало червоним полум'ям, освітлюючи чорну од кіптяви кузню і обличчя коваля та його молодого помічника Шю Льєн-цанга. Мускулисті груди коваля прикривав шкіряний фартух. Щоки його були спотворені двома знаками, якими таврували злочинців.

Коваль вийняв з вогню розпечений до білого шматок заліза, поклав його на ковадло й почав оббивати молотком, розсипаючи навколо лункий дзенькіт, аж доки не надав йому потрібної форми. Потім кинув його на купу заліза, витер піт і глянув на вулицю.

— Скоро вечір, Шю, — мовив він. — Іди на вулицю до своїх товаришів.

— Я піду на подвір'я, батьку Ванг.

Шю впевненим кроком вийшов через маленькі дверцята з кузні, і скоро до слуху Ванга долинули ніжні звуки його бамбукової сопілки.

Вогонь у горнилі догоряв. Ванг зняв шкіряний фартух і, одягнувши куртку, вийшов на вулицю. Почало сутеніти. Торговці складали свій крам, купці замикали крамниці.