Стівен Кінг - Що впало, те пропало

пішки, щоб в аптеку зайти за ліками для батька. Він приймає Віокс. У нього кілька років тому була травма.

Ходжес киває.

— Знаю. Міський Центр. Я розслідував цю справу.

— Так?

— Так.

Піт відчиняє дверцята з пасажирського боку й сідає в «Пріус». Сідаючи в машину до незнайомої людини, він не нервується. Він обережний й уважний, але не нервується. Ходжес, який за роки служби допитував, напевно, тисяч із десять свідків і підозрюваних, упевнений, що хлопчик прийняв рішення, хоч і не знає, яке саме: усе розповісти або залишити при собі. Як би там не було, незабаром це стане зрозуміло.

Він обходить машину й сідає за кермо. Піт спокійний, але, коли Ходжес заводить двигун, напружується й хапається за ручку.

— Розслабся, я тільки хочу ввімкнути кондиціонер. Якщо ти не помітив, зараз жахлива спека. Особливо для цього місяця. Напевно, глобальне по…

— Давайте не будемо про це, щоб я встиг купити батькові ліки й пішов додому. Що вам розповіла сестра? Ви ж знаєте, що їй лише тринадцять? Я дуже її люблю, але мама завжди називала її Тіна Королева Драми. — І потім, ніби це все пояснює: — Вони з подружкою Еллен дивляться кожну серію «Чарівних ошуканок»[116].

Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.

— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.

Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».

— Ви маєте на увазі загадкову готівку? — говорить Піт. — Ми це так називаємо.

— Так, про це я й кажу.

— Вона почала надходити десь роки чотири тому, приблизно. Мені тоді було стільки, скільки зараз Тіні. Приблизно раз на місяць на ім’я батька приходив конверт. Ніяких листів не було, лише гроші.

— П’ятсот доларів.

— Здається, декілька раз бувало трохи менше або більше. Мене іноді не було вдома, коли вони приходили, і після перших кількох разів мама з татом вважали за краще про це мовчати.

— Боялися злякати удачу?

— Так, щось на кшталт того. І в один знаменний день Тінсі чомусь вирішила, що гроші надсилаю я. Якби ж то! У мене в той час навіть кишенькових грошей не було.

— Якщо це робив не ти, то хто?

— Не знаю.

Здається, що він на цьому зупиниться, але він не зупиняється. Ходжес спокійно слухає, сподіваючись, що Піт скаже зайве. Хлопчисько одразу видно не дурень, але навіть найрозумніші люди іноді візьмуть та й бовкнуть щось зайве. Якщо їм дати можливість це зробити.

— Знаєте, як на кожне Різдво в новинах розповідають про якогось типа, який роздає стодоларові купюри у «Волмарті»[117] або ще де-небудь?

— Звичайно.

— Я гадаю, сталося щось подібне. Якийсь багатий хлопець вирішив пограти в таємничого Санту з кимось із тих, хто постраждав біля Міського Центру, і навмання вибрав ім’я батька. — Він повертається до Ходжеса, уперше після того, як вони сіли в машину, широко розплющені очі дивляться щиро й не викликають у Ходжеса анітрохи довіри. — Наскільки я розумію, зараз він шле гроші комусь іншому. Може, тому, хто постраждав сильніше й не здатен сам заробляти.

Ходжес думає: «Непогано, малюк. У цьому навіть є якийсь сенс».

— Роздати на Різдво тисячу доларів десяти-двадцяти випадковим покупцям у магазині — це одне, але чотири роки виплачувати конкретній родині понад двадцять тисяч — зовсім інше. Якщо додати ще й інші родини, то, виходить, він витратив невеликий статок.

— Ну, можливо, він з якогось спекулятивного фонду, — говорить Піт. — Знаєте, з тих, які багатіють там, де інші бідніють. Може, його совість заїла.

Він більше не дивиться на Ходжеса. Тепер він дивиться прямо перед собою крізь вітрове скло. Від нього ніби тхне. Або так здається Ходжесу. Це не запах поту, а приреченості. І знову він думає про солдатів, які готуються йти в бій, знаючи, що будь-кого з них можуть поранити або вбити.

— Слухай, Пітере, мені начхати на гроші.

— Я не посилав їх!

Ходжес продовжує тиснути. Це в нього завжди найкраще виходило.

— Гроші ти отримав випадково й використовував їх для того, щоб допомогти родині у важку хвилину. Це не поганий вчинок. Це вчинок, гідний захоплення.

— Багато хто з цим навряд чи погодився б, — каже Піт. — Тобто, якби це було так.

— Тут ти не правий. Багато хто зробив би так само. І я скажу тобі одну річ, яку можеш вважати стовідсотковою істиною, бо за нею стоїть сорокарічний досвід роботи поліцейським. Жоден суддя в цьому місті, жоден суддя в цій країні навіть не стане намагатися висувати звинувачення проти хлопця, який знайшов трохи грошей і допоміг батькам після того, як його батько спочатку втратив роботу, а потім ледь не позбувся ніг через якогось психа. Преса просто знищить будь-кого, хто спробує засудити такого засранця.

Піт мовчить, але горло його рухається, як ніби він стримує схлип. Він хоче розповісти, але його щось стримує. Не гроші, а щось, що має до них відношення. Напевно. Ходжесу, цікаво знати, звідки взялися гроші, які надходили щомісяця в тих конвертах, будь-кому було би цікаво, але йому набагато цікавіше дізнатися, що відбувається з хлопчиськом зараз.

— Ти посилав їм гроші…

— Останній раз кажу, я не посилав!

— …І все йшло як по маслу, але потім щось сталося. Розкажи мені, що, Піте. Дозволь допомогти тобі розібратися. Дозволь усе виправити.

Якусь мить хлопчик балансує на межі зізнання. Потім його очі йдуть вліво. Ходжес стежить за його поглядом і бачить картку на приладовій дошці. Вона жовта — колір застереження. Колір небезпеки. «ПОЛІЦІЯ». Чорт забирай, треба було залишити її в бардачку, треба було припаркуватися ярдів за сто[118] далі по вулиці. Господи Ісусе, він же щодня ходить пішки. Що там ті сто ярдів пройти?

— Нічого не сталося, — відповідає Піт. Тепер він говорить механічним голосом, як GPS-навігатор у машині Ходжеса. Ось тільки на скроні в нього пульсує жилка, руки міцно стиснуті, а на обличчі, незважаючи на працюючий кондиціонер, виступив піт. — Я не посилав цих грошей. Мені треба батькові пігулки купити.

— Піте, послухай. Якби навіть я був копом, нашу розмову не можна було б використати в суді. Ти неповнолітній, і немає жодного з дорослих, щоб тебе консультувати. До того ж я навіть не зачитував тобі прав… Правило Міранди…[119]

Ходжес бачить, як обличчя хлопчика зачинилося,