Ю. Несбе - Син

життя. Вони просто не пам’ятають їх такими, якими бачимо їх ми, тож і змальовують їх хибно. Зачекайте на мене тут.

Симон підійшов до чоловіка в ковдрі. Сів на сусідньому пеньку.

– Який він був на вигляд? – запитав Симон.

– Я вже розповідав вашим…

– Як оцей? – показав йому фотографію Симон, витягнувши її з внутрішньої кишені. – Спробуйте уявити собі його без бороди і з короткою стрижкою.

Чоловік пильно розглядав фото. Потім повільно кивнув.

– Цей самий погляд. Щось таке було у нього в очах. Начебто він – дитя невинне.

– Упевнені?

– Цілковито.

– Дякую.

– Він теж усе повторював… Щоразу «дякую, дякую». І плакав, коли собаки роздерли Нестора.

Симон сховав фото в кишеню.

– Останнє запитання. Ви сказали поліції, що він погрожував вам пістолетом. В якій руці він тримав зброю?

Чоловік закліпав очима – напевне, він про це досі не замислювався.

– У лівій. Він шульга.

Симон підвівся і повернувся до Бйорнстада і Карі.

– То був Сонні Лофтус.

– Хто? – перепитав Осмунд Бйорнстад.

Симон мовчки подивився на інспектора.

– Я гадав, це ви відрядили загін «Дельта» в Центр Іла, щоб упіймати його, – сказав він після паузи.

Бйорнстад заперечно похитав головою.

– У будь-якому разі, – сказав Симон, знову витягаючи фото, – ми маємо подати в ЗМІ словесний портрет і повідомлення про розшукувану особу, щоб громадськість могла допомогти нам. Ми повинні показати це фото у новинах на каналах NRK і TV2.

– Я сумніваюся, що хто-небудь упізнає його за цим фото.

– Як скоро ми зможемо показати його в ефірі?

– Для цього сюжету місце знайдеться негайно, можете мені повірити, – запевнив Бйорнстад.

– Тоді в ранковому випуску новин, за п’ятнадцять хвилин, – сказала Карі, виймаючи свій мобільний телефон і вмикаючи функцію камери. – Тримай фото рівно і нерухомо. Знаєш кого-небудь на NRK, кому б його переслати?

Морґан Аскьої обережно колупав струп на тильному боці своєї долоні, аж раптом водій автобуса ударив по гальмах, і Морґан випадково зірвав присохлий струп. На долоні виступила краплина крові. Морґан швидко відвів очі – він не виносив вигляду крові.

Морґан вийшов з автобуса на зупинці Статен. Тут, у в’язниці суворого режиму, він працював останні два місяці. Він ішов позаду групи інших співробітників закладу, коли до нього приєднався хлопець в уніформі офіцера в’язниці.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, – автоматично відповів Морґан і подивився на співрозмовника, але не впізнав його.

Хлопець же і далі йшов поруч, так наче вони добрі знайомі. Або так, наче він хотів би зав’язати з ним знайомство.

– Ти не працюєш у блоку А, – зауважив хлопець. – Чи ти новачок?

– У блоку Б, – сказав Морґан. – Два місяці.

– А-а, он воно що…

Хлопець був молодший за решту фетишистів: здебільшого тільки літні співробітники їздили на роботу і додому в уніформі, ніби на знак того, що вони пишаються своєю службою. Як, до речі, й сам Франк, заступник директора. Морґан почувався б, напевне, по-ідіотськи, якби сідав в автобус у такому вигляді, а пасажири, дивлячись на нього, можливо, питали б, де він служить. У Статені. У в’язниці? Та боронь Боже!

Він глянув на бейджик на кітелі хлопчини. Сьоренсен.

Вони проминули пліч-о-пліч блокпост, і Морґан кивнув охоронцеві всередині будки.

Коли підходили до входу, хлопець дістав мобільний телефон і трохи відстав – здається, відправляв sms.

Двері вже зачинилися за групою, що йшла перед ними, і Морґан мусив витягти свій власний електронний ключ. Він відімкнув двері.

– Дуже дякую, – сказав той Сьоренсен, прослизнувши перед ним усередину.

Морґан зайшов за ним, а далі повернув до перевдягальні. Він бачив, як хлопець приєднався до іншої частини персоналу і зайшов з ними у тамбур, звідки двері вели по різних блоках.

Бетті скинула черевички і плюхнулась у ліжко. Ох і чергування було цієї ночі! Вона була виснажена і знала, що нескоро спроможеться заснути, але треба було принаймні зробити спробу. А для того, щоб зробити, вона мала спершу звільнитись від відчуття, що вона мусила б повідомити поліцію про інцидент у люксі № 4. Після того як вони з охоронцем оглянули кімнату, щоб переконатися, що все ціле і нічого не бракує, Бетті привела все до ладу і вже була викинула половинку лимона в кошик для сміття, коли помітила там ужитий одноразовий шприц. Без жодних підказок її мозок зумів скласти разом два і два: потемніла м’якоть фрукта і шприц. Вона помацала лимон і знайшла в його цедрі кілька крихітних отворів. Вичавила краплину лимонного соку в жменю і побачила, що сік мутний, наче розчин крейди. Вона обережно торкнула сік язиком: крім типової лимонної кислоти, відчувався також гіркуватий, наче в ліках, присмак. Вона мала прийняти рішення. Але ж чи забороняє закон гостям куштувати лимони в чудернацький спосіб? Чи застосовувати одноразові шприци? А що коли вони діабетики чи страждають на які-небудь іще недуги? Або бавляться у химерні ігри з відвідувачами в своєму номері? Так розваживши, вона винесла вміст кошика вниз і викинула в контейнер. Зробила короткий запис у журналі про гамір у люксі № 4 і про знайденого там прив’язаним до унітаза чоловіка. Чоловіка, який сам заперечив будь-який конфлікт чи наявність претензій. Що ще вона могла зробити?

Роздягаючись, вона увімкнула настінний телевізор і пішла у ванну. Зняла макіяж і почистила зуби. Вона чула енергійні голоси дикторів програми новин на каналі TV2. Вона, як правило, залишала телевізор працювати на низькій гучності, бо це допомагало їй засинати. Можливо, тому, що бадьорий голос ведучого програми новин нагадував їй батьків голос: він міг би повідомляти про загибель континентів, а Бетті однаково почуватиметься в безпеці. Проте останнім часом самого телебачення не було достатньо. Вона почала приймати снодійне. Не дуже сильне начебто, та однак… Її лікар сказав, що Бетті слід попросити, щоб її чергування не ставили у нічну зміну, і побачити, чи це не допоможе налагодити сон. Але ніхто ж не дістався вершини кар’єрних сходів, ухиляючись від труднощів. За дзюрчанням води з крана і човганням зубної щіточки вона таки розчула, що поліція розшукує чоловіка за підозрою у вбивстві людини в собачій вольєрі вчора ввечері і що з тим самим злочинцем пов’язують убивство Aйнете Іверсен і потрійне вбивство у Ґамлебюен.

Бетті сполоснула рот, вимкнула воду і повернулась у спальню. Зупинилась на порозі. Подивилась на фотографію розшукуваного злочинця на екрані телевізора.

То був він.

На фото у нього була борода і довге волосся, але Бетті не бентежила жодна машкара – її спеціально навчали розпізнавати обличчя за фотографіями: у «Плазі» та інших міжнародних готелях зберігаються