Світлана Талан - Розколоте небо

class="p1">– Згодна, – підтримала її Ольга. – Вдень могли б галасувати.

– Під’їмо біля Данилової криниці, – сказала Одарка. – Там є вода, лава, відпочинемо, а звідти недалеко йти.

Десь зовсім близько почулося тужне виття дикого звіра.

– Вовки?! – Варя підскочила з місця.

– Може, вовки, а мо’, й здичавілі собаки, – пояснила Ольга. – Тих, що не поїли, повідпускали на волю. Бігають зграями, страшніші від вовків.

– А якщо… – перелякалася Варя. – Якщо вони на нас нападуть?!

– Усі голодні, – сказала Одарка, – вовкам теж нема чого їсти. Люди вже виловили всіх зайців і вовкам не залишили.

– Ти так спокійно кажеш, – сказала Варя, прислухаючись до тужного виття звіра.

– Не бійся! – Ольга ляснула її по плечу. – У мене є ніж, у Одарки – сокира, на крайній випадок, запалимо багаття, звірі бояться вогню. Є, є у мене сірники! Я про все подбала!

Варя трохи заспокоїлася, проте, йдучи далі, постійно прислухалася й оглядалася назад.

– Ось і криниця Данила, – нарешті сповістила Одарка.

Жінки поїли, попили води, посиділи на лавці.

– Незабаром буде розвилка, – пояснила Одарка. – Пряма дорога веде в Росію, праворуч – до залізничної колії, куди ми йдемо, а коли взяти з неї ще правіше – до міста. До речі, там дуже гарний Торгсін. Твій Василь міг би виручити більше борошна, якби сюди пішов.

– Скільки вже вийшло, – тихо сказала Варя, згадавши про криївку на горищі, якщо її досі ніхто не знайшов. Про всяк випадок вона вирішила запам’ятати дорогу, про яку казала Одарка.

– Ми підемо в Росію? – поцікавилася Варя.

– Ти що?! – хмикнула Одарка. – Нас одразу ж зловлять! До залізничної колії, яка проходить неподалік від Росії, – пояснила Ольга і підвелася: – Час вирушати!

Коли перед ними простяглися блискучі рейки, був уже ранок. Сховавшись у посадці неподалік, нагодували дітей. Одарка дістала із пазухи пелюшки, сповила маля.

– Хтозна, коли тепер поїси, коли тобі поміняють пелюшки, – сказала вона сумно і поцілувала дитину у щічку.

– Що ти збираєшся робити? – схвильовано запитала Варя.

– Мовчи! – смикнула її сестра.

– Там, – Одарка показала пальцем вперед, – потяг піде на підйом і стишить хід. У посадці повинні бути люди. Ходімо туди.

І справді, жінки пройшли сотню метрів і помітили двох чоловіків. Вони підійшли до них, привіталися.

– В Росію? – Одарка заговорила до чоловіків.

– А то ж куди? – відповів молодший. – Чи й ви туди?

– Та ні, – посміхнулася Одарка. – Куди нам з приплодом?

– Я так і подумав. Не зможете на ходу заскочити на поїзд, ще й дитину затягти.

– Ми ні, а ось ви б змогли.

– Як то?

– Заскочити і дитину забрати.

– Та ти що?! – вирячився на неї чоловік. – З глузду з’їхала, чи що? Я своїх четверо покинув, щоб доїхати в Росію, там влаштуватися, потім забрати родину, а ти мені нав’язуєш свою?!

Поки Одарка вела розмову з чоловіком, Ольга відвела Варю вбік.

– Тепер зрозуміла? – спитала тихо.

– Не зовсім, – відповіла Варя. – Щось я нічого не второпаю! Одарка хоче віддати чужому чоловікові дитину? Якась дурня!

– Ні. Хоче вмовити забрати дитину на потяг.

– Але ж поїзд вантажний!

– Так. Потрібно покласти дитину у відкритий вантажний вагон. Так багато жінок роблять. Поїзд за півгодини буде на станції, але вже в Росії. Там знають, що так жінки часто чинять, тому перевіряють вагони, дослухаються, чи не плаче де дитя. Дітей забирають і відвозять у дитбудинки. А там уже не пропадуть! Там точно не помруть з голоду, дітей добре годують, вдягають, виховують їх. Тож швидше думай!

– Хіба не можна передати дитину дядьком, щоб він там здав у дитячий будинок?

– Дурна! Він вистрибне з поїзда, як тільки потяг почне стишувати хід перед станцією.

– Я… я не можу! Дитину можуть не знайти, і вона замерзне у вагоні, – сказала вкрай розгублена Варя. – І як тоді знайти її? Де шукати?

– Ніяк! Незрозуміло, чи що? У тебе є вибір: або незабаром віддати дитину Пантьосі, або подарувати їй життя без матері. Сама вирішуй – часу обмаль.

– Ти теж віддаси Оксанку?

– Якби можна було, віддала б. Але вона вже велика, не зможе чоловік заскочити на ходу з такою дитиною. Доведеться залишити в дитбудинку тут, в Україні. Годують погано, але з голоду там діти не помирають.

– Краще вже так, ніж замерзне у вагоні, – сказала Варя.

– Дивись сама.

Ольга щось шепнула Одарці на вухо. Жінка таки вмовила чоловіка забрати немовля з собою і покласти у вагон.

– Спасибі тобі! – подякувала Одарка і дала чоловікові гроші.

– Що я з ними буду робити?

– Купиш щось, мене згадаєш, – усміхнулася Одарка.

– О! Чули? – чоловік підняв угору палець. – Потяг іде! Швидше давай!

Одарка розстелила на снігу рядно, поклала туди пелюшки, загорнула дитину у дві ковдри.

– Будь щасливий, синку! – поцілувала спляче маля. – Не поминай лихом. Хай збереже тебе Бог!

Вона зав’язала навхрест рядно, вдягла чоловіку на плечі.

– Так не випаде, – сказала.

– Я пішов!

– Щасти!

Почулося пихкання паротяга, і чоловік побіг до насипу, за ним – другий. Вони прилягли на насип, чекаючи, поки наблизиться потяг. Паротяг із великою зіркою на носі справді помітно стишив хід. Одарка, закусивши губи, не зводила очей з чоловіка з ношею за спиною. Майже одночасно чоловіки вискочили із засідки, схопилися за поручні, підтяглися, щоб зіпертися на підніжку.

– Там… Там відкритий вагон! – радісно скрикнула Одарка, помітивши, що чоловік з живим клунком на спині залазить у вагон без даху. – Тепер усе буде добре!

Чоловік швидко зник у проваллі вагону. Одарка дивилася вслід, поки потяг не зник з поля зору. Лише тоді жінка сіла на сніг, обхопила голову руками і невтішно розплакалася.

– Ну досить, досить, – Ольга обняла її за плечі. – Ти ж сама цього хотіла.

– Так, – сказала крізь сльози.

– Ти вже двох втратила, то нехай хоч маля виживе.

– Я його ніколи вже не побачу, – ридала Одарка. – Я ніколи не дізнаюся, яким він стане, коли виросте!

– Краще вже так, ніж знати, що твоя дитина ніколи не стане дорослою, – зітхнула Ольга.

– То так, – промовила Одарка.

– Нам треба йти, – нагадала Ольга. – Потрібно прилаштувати і наших дітей.

– Пішли, – сказала жінка, схлипуючи.

Діставшись міста, жінки розпитали людей, де знаходиться дитбудинок. Балакуча бабця у зеленому капелюшку з квіткою збоку залюбки вказала їм дорогу і навіть не поцікавилася, навіщо їм дитбудинок.

– Ти вирішила? – спитала Ольга сестру. – Зараз вже прийдемо.

– Я не знаю, – невпевнено відповіла Варя.

– Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, – зізналася Ольга, – так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха,